До 20 травня 2009 року в Музеї українського народного декоративного мистецтва працює персональна виставка панно та одягу художниці Людмили Тесленко-Пономаренко.

Людмила Тесленко-Пономаренко – член Національної спілки художників України, працює у багатьох текстильних техніках, олійному живописі, акварелі; відтворила в рамках міжнародного фестивалю «Шешори» майстер-клас з виготовлення традиційної ляльки-мотанки.

У 2008 році отримала стипендію Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «GAUDE POLONIA». Виставка представляє роботи, створені пані Людмилою саме під час її перебування у Польщі.

Свято Весни — Новруз (з фарсі «нов» — новий, «руз» — день) — відзначають щороку 21 березня, на весняне рівнодення (за стародавнім сонячним календарем, цей день означає початок весни і початок нового року) мусульмани багатьох країн — Ірану, Азербайджану, Туреччини, Афганістану, Татарстану, а також у Середній та Центральній Азії. Разом з тим, історія цього свята з ісламом не пов’язана — воно виникло набагато раніше (перша письмова пам’ятка про Новруз датується 505 роком до н.е., тоді як зародження ісламу відбулося на початку VII століття нашої ери) і символізувало поклоніння людини перед силами природи. Є різні версії про походження Новрузу, але найчастіше його пов’язують із зороастризмом — релігією стародавніх народів Ірану, Азербайджану, Середньої Азії, про що свідчать образні атрибути свята. Так, до наших днів зберігся звичай розкладати ритуальні вогнища, запалювати факели та свічки (зороастрійці були вогнепоклонниками і вважали вогонь життєвою силою), фарбувати яйця (що символізували зародження життя), пророщувати зерна пшениці або ячменю і ставити їх на святковий стіл разом із різноманітними солодощами. Разом з тим, Новруз увібрав у себе і деякі язичницькі традиції, зокрема ворожіння. І звичайно ж, як і будь-яке інше свято, Новруз неможливо уявити без музики, пісень, танців, народних гулянь, захоплюючих ігор і змагань, феєрверків.

Радісне, веселе свято Новрузу відзначають кілька днів поспіль (раніше його святкування тривало 13 днів). А підготовка до нього починається більше ніж за місяць. Кожен із чотирьох передсвяткових тижнів (точніше, кожна середа) присвячується одному з чотирьох першоелементів, або стихій — землі, воді, вогню та повітрю (вітру).

Перша середа — це День Води (su çərşənbəsi). Припадає на останній тиждень лютого. Тоді сніги на схилах починають танути, талі води течуть в низини, поспішають до річок. Вода несе життя. Цього дня зі сходом сонця люди йшли за водою до річки або джерела, вмивалися, окроплювали один одного. Вода, якої торкнулося сонячне проміння, згідно з давніми повір’ями, вважається оновленою і священною, а бажання того, хто в ній скупається, мають здійснитися. Це дуже нагадує купання на Водохрещу.

Друга середа — День Вогню (od çərşənbəsi). Вогонь дарує землі тепло, розтоплює крижаний покрив, що скував її. Цього вечора вдома запалюють свічки, яких має бути стільки, скільки членів у родині, а надворі розпалюють багаття. Третя середа (torpaq çərşənbəsi) присвячена Землі — землі-матері, землі-годувальниці. Природа вже починає оживати — крізь землю пробиваються перші тендітні травинки. Цього дня замочують зерна пшениці для майбутнього святкового столу, промовляючи: «Бережи мене, вік роститиму тебе!» Проросла пшениця є символом добробуту, священного хліба.

Четверта й остання середа — День Вітру (yel çərşənbəsi). Вітровій… Лагідний весняний вітерець пестить землю, колише кущі, пробуджує дерева від зимового сну, розкриває бруньки. Цей день вважався найбільш важливим серед усіх чотирьох, і саме йому присвячувалися численні обряди та ритуали, зокрема різноманітні ворожіння. Цікавим було ворожіння на слух, коли хлопці та дівчата підходили до дверей сусідів і начебто підслуховували їх розмови, а з почутого намагалися вгадати — чи здійсняться їх бажання, чи ні. До речі, в останню святкову середу заборонялося сваритися або лаятися — адже той, хто виходив ворожити, міг почути ці слова, і неважко було уявити, якого негативного, а іноді й фатального змісту вони могли набути. На щастя, і до наших днів цей звичай зберігся: будь-які сварки, суперечки, а тим більше лайка чи прокльони неприпустимі в дні Новрузу. Образи ж слід забути і вибачити.

А ще в останню середу ввечері надворі розпалюють вогнища — символ очищення. За повір’ям, кожен має перестрибнути через багаття (як і ми, українці, на Івана Купала), вимовляючи при цьому: «Всі мої біди тобі, а твою радість — мені» (Sarılığım sənə, qırmızılığım mənə). Заливати водою вогонь не можна: лише після того, як він погасне, хлопці й дівчата мають зібрати попіл і висипати його якнайдалі від дому. Це означає, що всі негаразди тих, хто перескочив через багаття, минули і більше не повернуться.

В останню ніч перед Новрузом усі члени сім’ї бризкають один на одного водою, щоб змити прикрості старого року. Це свято заведено відзначати вдома. Цілу ніч має горіти світло — адже згаслий вогонь віщує нещастя. На столі — святкова таця (хонча), посеред якої — блюдечко з пророслою пшеницею, свічки — по одній на кожного члена сім’ї, яскраві крашанки (до речі, вони так нагадують великодні яйця), солодощі (шекер-бура, пахлава, шекер-чурек). За традицією, на святковому столі повинно бути сім страв, назви яких починаються на літеру «с», наприклад: семені (страва з ростків пшениці), себзі (зелень петрушки), суджук (застигла патока з горіховою начинкою) та ін. Також на стіл кладуть дзеркальце, а на дзеркальце ставлять фарбоване яйце. Це символізує завершення старого року і настання нового: яйце хитнеться — настає новий рік. Усі вітають один одного, бажають здоров’я і довголіття, затишного родинного вогнища і всіляких гараздів.

Таким є Новруз Байрами — одне з найкрасивіших і найдавніших свят, що поєднує в собі різноманітні звичаї й традиції. Свято, що є і завжди залишиться духовним багатством багатьох народів.

Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу.

Помиляється той, хто бачить мужність у цинізмі й брутальності супроти жінок.

Кожний вистріл всередині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього більшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, диригентом якої є він сам.

Хто готує себе лише на те, щоб впрягатися до плуга, завжди матиме погоничів.

Олена Теліга (1906–1942)

Квіткова абетка

А

Ти поглянь: акацій ряд

Розсіває аромат.

Бджілки дружно прилітають,

Мед з акації збирають.

Б

Барвіночок блакитний

Гуляє біля хати.

А хто з вас знає, діти,

Чом зветься він “хрещатий”?

В

Всі волошки серед літа

Танцювали вальс у житі.

Всі веселі, всі в обнові –

В них віночки волошкові.

(повний текст - див. коментар).

Василь Герасимович Триліс (НДІ українознавства), досліджуючи глибини українського фольклору, відкрив надзвичайно цікаві й важливі аспекти української пісні як складової частини народної медицини в плані фізіологічному, емоційному, духовному.

У народній пісні багато різноманітних функцій, а однією з найважливіших є лікувальна. Ця функція очевидна на фізіологічному й емоційному рівнях, і ще глибшою вона є на рівні духовному. Пісня лікує душу – це відома емпірично знайдена істина, яка, проте, може бути підтверджена і з наукового погляду.

Перший крик немовляти – це профілактична фізіологічна процедура, запрограмована Природою: швидкий, майже конвульсивний вдих повітря, а потім тривалий, вичерпний видих. Тривалість видиху зумовлюється його гальмуванням, гальмування ж забезпечують голосові органи – лунає Перша Пісня Життя. Погляньте й подивуйтеся, як люблять діти горланити, навіть коли не страждають. А як страшно кричить чоловік, кидаючись на ведмедя, мамута чи свого ж таки брата-супостата! Який хор гримить над полем битви! Чим гучніший крик, тим страшніше ворогові, і цей психологічний тиск має об’єктивні, фізіологічні підстави: регулярно вправляючи собі горлянку й легені, людина поліпшує та посилює не лише гучність голосу, а й кровообіг, обмін речовин, загальну життєздатність і силу.

Недарма дихальні вправи були особливим об’єктом уваги найдавніших лікарів, жерців, воїнів, філософів – про це можна знайти згадки у ведичній літературі і в єгипетських текстах, цими питаннями переймалися мільйони мудреців і дослідників від часів зародження йоги до сучасних нам Бутейка, Стрельникової, Фролова та багатьох інших.

З безлічі найрізноманітніших систем дихання помітно вирізняється один характерний режим: швидкий вдих – повільний видих, причому сповільнення, гальмування видиху здійснюється не діафрагмою, а артикуляційним апаратом (голосовими зв’язками, горлом, язиком, губами, навіть зовнішнім приладом чи інструментом).

У найширшому, узагальненому розумінні це і є пісня. І перший крик дитини, і лютий рик воїна, і палка молитва самітника, і мантри тибетського монаха, і ритмічні погуки робочої артілі, і маршова пісня виснажених тяжким переходом бійців, і чудова оперна арія – все це має під собою одну й ту саму основу: людина, свідомо чи несвідомо, знаходить найздоровіший, найефективніший спосіб дихання.

Неможливо не віднести до цього ряду й українську народну пісню.

Чому саме народну й чому саме українську?

Народна пісня як частка традиційної культури творилася протягом багатьох століть, якщо не тисячоліть, а, отже, пройшла такий відбір, якого не знав і не міг знати жоден інший музичний жанр. Досить навіть побіжного знайомства з народними піснями, щоб помітити, що цей відбір уплинув і на фізіологічні параметри пісні (ритміку, тривалість, темп і глибину дихання і т.п.), ідеально пристосовуючи їх до практичних потреб співаків.

Українська пісня є унікальним у світовій культурі явищем. Головне диво – якість української народної пісні, розмаїття її тематики, жанрів, стилів, глибина змісту, незбагненна й незрівнянна за своєю красою й простотою поезія.

Звичайно ж, усе це виходить далеко за межі суто фізіологічних явищ.

А найвиразніше її терапевтична дія виявляється саме на емоційному рівні, на рівні підсвідомості.

Колискова – це перша пісня людини. Причастя починається ще в материнському лоні, коли майбутня мати вивчає (або згадує) колискові, які незабаром співатиме дитині.

Під час співу і мати, й дитина входять у потік особливої інформації, на них накочуються цілющі хвилі…

Йдеться про святая святих, про найскладніші процеси взаємодії, людських емоцій, людської психіки. Люди, тисячі людей, які були, починають говорити піснею до людей, які є і які будуть. І через незбагненно прості й мудрі, теплі гойдання колискового ритму і маминої інтонації передають свою душевну рівновагу, свою любов і довіру до Буття, до Природи, одне до одного. Трохи пізніше ці почуття – рівноваги, любові й довіри – набувають конкретніших форм: мами, світла, колиски, стін кімнати, котика… Колискова триває. Буття розширюється, багатшає, ускладнюється. З’являються слова. Котик буває неслухняним; гулі не прилітають і не сідають на люлі, коли хочеться; мама часом десь зникає; а ще трапляється й таке, що болить живіт. Ой, Буття, не завжди прекрасне! Але в душі дитини вже сформувався перший захисний редут – пам’ять про те, що доброго в Бутті більше, ніж поганого. Звичайно ж, цей редут треба зміцнювати й далі. І звичайно ж, не тільки колисковою. Та в перші роки життя роль колискової неоціненна.

Не соромтеся плакати, слухаючи гарну пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя, і якщо воно щире й повне, ви відчуєте значне полегшення і нові сили, яких так бракує в надто складному житті.

У міфології карачаївців та балкарців (тюркомовних народів, мешканців Північного Кавказу – Карачаєво-Черкесії та Кабардино-Балкарії) важливу роль відведено богиням-матерям природних стихій, до яких ставилися з глибокою пошаною.

Мати Вогню мала назву “Тыпана” або “Тепена” (“тып” – вогонь, “ана” – мати). Матір Води називали “Анекей” (матуся) або ж “Дамметтир”, “Мамметтир” (“та, що розпоряджається вологою”). Її зображали красунею, зі сніжно-білим обличчям та довгим волоссям синього кольору, з якого на гори й долини текли дощові води. Навколо голови цієї богині сяяла веселка. Матері Землі дали назву “Дауче” – (від “джайыучу” – “та, що породжує”). Вона мала сина на ім’я Сауман (або Сакман), його також шанували як божество. Матір’ю Вітру була “Химикки” (“хим, хым, хам” – “легкий, порожній”). Її синами вважали богів вітру – Гилана та Горія. За повір’ям, Мати Вітру живе на краю світу, в гірській печері, звідки іноді випускає своїх синів на волю. І тоді віють вітри, лютують бурі. Коли ж сини повертаються, то їх мати закриває вхід до печери, і на землі знову панують тиша і спокій.

Мати Снів називалася Чомпараш (Жумпараш). Але це – головні богині. Крім них, згідно з карачаєво-балкарськими віруваннями, було багато інших богинь-матерів – кожна місцевість мала свою “Жер Анасы”, кожна річка – свою “Суу Анасы”, кожне родинне вогнище – “От Анасы”. Була й Мати Неба – “Кёк Анасы”). Взагалі вважалося, що будь-які предмети, речі, явища мають своїх покровительок – матерів-богинь.

У воді, крім того, мешкали “Суу Къызлары” – (дочки вод), у скелях – “Къая Къызлары” (дочки скель).

На певній стадії розвитку в міфологічних та релігійних уявленнях карачаєво-балкарців усі ці жіночі образи об’єдналися. Так з’явилася богиня Ажам (“пані, цариця”), що уособлювала всі сили природи в одному образі. Їй приносили жертви й дари, прохаючи бути милосердною до людей, не заподіювати їм шкоди.

Джерело: www.balkaria.info

Дитячі враження Казимира Малевича (1878-1935) від України, де він народився і до 16 років жив у селах Поділля, Сіверщини і Слобожанщини, відіграли важливу роль у творчості майбутнього художника. У його творах можна побачити поєднання прийомів кубізму з графічно-мальовничими особливостями народного ткацтва та настінних розписів.

К. Малевич добре знав селянське середовище, його фольклорно-обрядову культуру. “Село… займалося мистецтвом, – згадував художник. – Словом, воно робило такі речі, які мені дуже подобалися. У цих ось речах і крилася таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи та допомагав їм вимащувати глиною долівку хати і робити візерунки на печах. Селянки чудово зображали півників, коників і квіти”. І далі: “Селянські одежі подобалися мені тим, що вони барвисті, візерунчасті. Головне ж, чим заводські робітники відрізнялися від селян, було малювання. Перші не займалися малюванням, не вміли розписувати своїх домівок, не займалися, я б сказав тепер, мистецтвом. Усі ж селяни – займалися”.

Художник розпочав свій творчий шлях з випробування різних стильових напрямів – модерну, постімпресіонізму і фовізму, зупинився на кубізмі й урешті-решт винайшов супрематизм. Було б необачно шукати прямі витоки супрематизму у творчості художника безпосередньо від народного мистецтва. Але спорідненість з ним відчувається в небуденності, святковості супрематичних, контрастно-колірних чи монохромних геометризованих композицій у площинах, де відлунює незаймана чистота і космологічна всеосяжність святково-буттєвої сторони людського життя.

Побутову українську культуру художник тісніше пізнав у Києві ще в 1890-х роках – на картинах свого вчителя М. Пимоненка по школі М. Мурашка. І через багато років звернувся до інтерпретації його мотиву у картині “Жниці. (У стилі М. Пимоненка)” (1928), трактуючи його з певною реалістичністю.

Перший селянський цикл художник створив у 1910-х роках, кубістичними засобами відтворивши красу і працелюбність людей села. Вони неквапливо постають на його полотнах як безособові персонажі, в узагальнених, майже геометризованих формах, демонструючи міць і крицеву силу (“Дереворуб”, “Селянка з коромислом і дитиною”, обидві – 1912).

К. Малевич не наслідував суто іконописних засобів, а глибоко осягнув органічні глибинні зв’язки ікони і народного мистецтва.

“Я відчув якийсь зв’язок селянського мистецтва з іконним, – писав у своїй автобіографії К. Малевич. – Іконописне мистецтво – форма найвищого культури селянського мистецтва. Я зрозумів селян через ікону, зрозумів їхню подобу не як святих, а простих людей”. І продовжував: “Я не пішов ані шляхом античним, ані Відродження, ані передвижництва. Я залишився на боці мистецтва селянського і почав малювати в примітивному дусі”.

У давні часи осінній засів відбувався досить урочисто. Підготувавши насіння до сівби, господар брав жменьку збіжжя вінка та залишки зерен, які збереглися ще від новорічних посівальників, змішував їх у засіку з рештою, промовляючи: “Руками діда сію в мішок, щоб його руками сіяти в полі”. Потім лантухи з насінням переносив з комори на віз. При цьому були присутніми всі члени родини.

Виряджаючи в поле господаря та помічників-підлітків, дружина давала торбинку з їжею, в якій мали бути варені яйця, сир зі сметаною, коржик з маком, овочі, хлібина з дрібком солі, окраєць свяченої паски, спеціально залишеної від Свята Великодня, та писанка. На Поділлі господиня, крім цього, одчиняла навстіж усі ворота, брами в клуні та двері у хлівах і запалювала свічки.

У полі господар розстеляв рушник або скатертину, клав хлібину, шматочок від паски і наїдки.

Усі присідали на зняті з воза мішки. Після цього господар поля символічно скроплював їх свяченою водою, розв’язував мішок і наповнював коробок зерном.

Засів починали з кінця поля. Взявши в праву жменю зерно, посівальник під помах руки проказував:

– Руками діда-прадіда мого і моїми сію святий хліб. На тобі й тобі, моя дідівська ниво! Сійся, родися на щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб хлібець був за цей рік! Боже, благослови ниву мою насіння це прийняти!

Слідом за батьком ішов хтось із підлітків і розмічав соломинками межі посіву, щоб він не загущувався. Після завершення роботи наймолодший син мав обсіяти зерном батька, а той у свою чергу осипав збіжжям юного помічника і коней, промовляючи одну з різдвяних колядок. Після цього всі сідали полуднувати. Крихти хліба й шкаралупу від яєць господар розкидав по полю, а рештки їжі клав на межу.

Розсіяне зерно ретельно скородили боронами. Закінчивши, господар прощався з полем до наступного року. При цьому годилося залишити в кожному мішку по кілька зернин “для розплоду”.

Осінній засів був менш урочистим і поетичним, ніж весняний. Але й тут можна помітити сліди хліборобської магії. Зокрема, господарі намагалися не голитися доти, поки не обсіються, хоч це нерідко тривало тиждень і більше.

До Успіння Божої Матері потрібно було зібрати всю садовину (крім пізніх сортів). Цю роботу виконували дівчата, наспівуючи:

Пречиста по груші ходила,

Пречиста мішок загубила,

А Спас ішов – мішок знайшов.

– Спасику-братику,

Віддай мій мішечок –

Не буду ходити у твій садочок.

Згадка про Спаса тут не випадкова – йдеться про Третій Спас, який припадає на 29 серпня (його ще називають післясвятом Успіння).

А у Велесовій Книзі місяць Спасич згадується у як місяць подяки Богам Спасам за добрий врожай.

Джерела:

Василь Скуратівський. Дідух: Свята українського народу.

Велесова Книга.

Коло свароже. Язичницькі дати.

Ця рослина з давніх-давен символізувала Україну, і дотепер залишається нашою національною емблемою. Неможливо уявити подвір’я, де б не зростав калиновий кущик. Шанували її не лише за плоди (з них виготовляли різноманітні чаї, джеми, варення, ягодою лікували застуду) – калина виконувала символічну роль у багатьох обрядах, зокрема в поховальних і весільних. Проводжаючи людину в останню путь, труну обвивали калиновим цвітом або кетягами; калина прикрашала весільний коровай, нею оздоблювали вінок молодої – як ствердження дівочої недоторканності та цнотливості. Варто згадати лише одну з весільних пісень:

Ой під лісом битая доріженька,

А серед степу рублена криниченька,

Коло криниці червона калинонька.

Ой туди їхав Юрасько з боярами,

Йому калина дорогу заступила.

Вийняв шабельку, став калину рубати,

Та стала йому калина промовляти:

Ой не для тебе ця калина саджена,

Тільки для тебе Маруся наряджена…

Нашої заслуги в тім не бачу,

Нашої не знаю в тім вини,

Що козацьку бунтівливу вдачу

Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,

Що вони од чужоземних сил

Заступили землю кучеряву

Горами високими могил.

Бо, коли закохані в минуле,

Прокуняєм свій великий час,

Наша лінь нікого не розчулить,

Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,

Що тій славі принесуть нове?

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.

Ліна Костенко


Щиро дякую пані Ларисі Хоменко за цей вірш, надісланий з нагоди Свята Незалежності!    )):

Дві світові монотеїстичні релігії – християнство та іслам – мають багато спільного, в чому можна пересвідчитися, порівнюючи їх першоджерела – Біблію й Коран. Обидві світові релігії підкреслюють, що світ перебуває під владою етичного правління. Прийняття цієї етичної влади вважається головною передумовою духовного здоров’я і добробуту людського суспільства. Це переконання в тому, що, незважаючи на численні прояви зла в цьому світі, існує Благий розум, усвідомити сутність якого люди не спроможні. Саме цей розум веде весь драматичний розвиток світу до справедливої і гідної мети. Обидві релігії узгоджуються між собою в тому, що цей єдиний світовий розум і є Єдиним Всемогутнім Господом.

Водночас між мусульманською і християнською релігією існують відмінності: наприклад, між концепцією єдинобожжя в ісламі та концепцією Трійці. Одна з основних рис Корану – постійність, неможливість унесення до нього будь-яких змін: “Воістину, Ми послали Нагадування, і Ми його оберігаємо” (Св. Коран, 15:9). Коран визнається мусульманами Божим одкровенням, даним Пророкові Мухаммеду Творцем через Архангела Джабраїла між 610 і 632 рр. н.е. (послання Корану почалося в ніч на 27-е число Священного місяця Рамадан). Коран складається з 114 частин (сур), і його оригінали збереглися до наших днів. Вони були складені в період правління халіфа Османа (644–656 рр.) найближчими послідовниками Мухаммеда на основі сувоїв (сухуф), які перевірив сам Пророк. Не існує списків Корану, які мали б розбіжності з його найпершою редакцією. Тоді як кількість текстів, що ввійшли до Святого Письма, є різною в усіх трьох конфесіях християнства. Крім того, історичні й філологічні дослідження текстів Біблії показали наявність у них пізніх вставок та компіляцій.

У Біблії характерним є антропоморфний підхід до суті Творця. Йому приписуються людські якості, стани: “І сказав Бог: “Сотворімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою”… І Бог на Свій образ людину створив” (Буття, 1:26-27). Тобто образ Творця уподібнюється Його розумному створінню. Крім того, на Бога переносяться виключно людські якості та стани: Господь пожалкував (Буття, 6:6); на сьомий день після створення світу Бог, втомившись від своїх справ, відпочив. У Корані ж наголошується, що сутність Творця недосяжна:

Християнська традиція називає Ісуса Христа боголюдиною, яка прийшла в світ для того, щоб показати людству шлях до спасіння. У Корані також визнається особистість Ісуса (Іси) і його місія пророка, який отримав від Бога Євангеліє (Інджиль). Проте Іса є смертною людиною, позбавленою божественної природи. Лише його народження описується так само, як і в Новому Заповіті: Аллах послав дух до Мар’ям (Марії), і вона народила хлопчика. Але, на відміну від християнського вчення, цей дух не є іпостассю Бога, а лише виходить від Нього, що повністю узгоджується з ідеєю абсолютного монотеїзму, на якій ґрунтується Коран. Ця ідея – єдиного, непізнаванного Бога (Аллаха) – віддзеркалюється в геометричному символі ісламської релігії – у півмісяці. Серпоподібна смуга місячного світла (що символізує вчення пророків і головного з них – Мухаммеда) лише частково відкриває таємницю Аллаха, але не розкриває її повністю. Він залишається недосяжним, його не можна уподібнити ні до чого, що бачила людина в природі. У християнському хресті відображена ідея єдності Бога в трьох іпостасях – Отця, Сина та Святого Духа, кожна з яких містить у собі всю повноту Божества, тобто ідея Трійці, та диявола (темного начала) в опозиції до неї (за К.Г. Юнгом). Це хрест, на якому Спаситель приніс себе в жертву людям, узявши на себе їх гріхи; він нагадує про відносини між Богом і людиною.

Основні принципи християнської етики сформульовані в Нагорній проповіді Ісуса Христа (Євангеліє від Св. Матвія, 5–7) і становлять собою вдосконалений варіант етичних заповідей Тори – святого письма іудеїв. “Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, – Я не руйнувати прийшов, але виконати”, – каже Ісус (Євангеліє від Св. Матвія, 5:17).

Зокрема, ось що говорить Ісус з приводу заповіді “не вбий”:

“Ви чули, що було стародавнім наказане: “Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого “рака”, підпадає верховному судові, а хто скаже “дурний”, підпадає геєні огненній” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:21-22). Отже, з цього моменту заповідь “не вбий” поширювалася і на образу людини, і на почуття ненависті.

Всепрощення замінило стародавній закон про помсту:

“Ви чули, що сказано: “Око за око і зуб за зуба” (Вихід, 21:24). А Я вам кажу не противитись злому. І коли хто вдарить тебе у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, – іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе – то дай, а хто хоче позичити в тебе – не відвертайся від нього” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:38–42).

Поняття любові поширилося і на ворогів:

“Ви чули, що сказано: “Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога” (Книга Левит, 19:17-18). А Я вам кажу: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:43–45).

Молитва твориться в святому усамітненні:

“А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. По правді кажу вам: вони мають уже нагороду свою. А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, – бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не уподібнюйтеся їм, бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!” (Євангеліє від Св. Матвія, 6:5-8).

Обов’язкові для виконання моральні норми в Корані найповніше представлені в сурі 17 “аль-Ісра” (“Подорож уночі”):

Основоположним принципом мусульманської етики є поклоніння Аллаху (ібадат), що є також і сенсом людського життя. При цьому поклонінням є не лише обряди, такі як молитва (намаз), піст (саум, ураза, орудж), свято жертвопринесення (Ід-аль-адха, Курбан-Байрам, Курбан-Хаїт) або паломництво в Мекку (хадж). Усе життя людини від народження до смерті має бути поклонінням (Св. Коран, 6:162). Для цього слід виконувати весь морально-етичний кодекс, визначений людині Господом. У цьому зв’язку особливого значення набуло вчення про дозволені (халал) і заборонені дії (харам). Людині дана воля і свобода вибору: або здійснити добрий вчинок і заслужити милість Аллаха, або ж скоїти заборонене. У день Страшного суду всі вчинки людини будуть поставлені на терези, і людина отримає винагороду або покарання відповідно до своєї поведінки.

Щодо ставлення мусульман до прихильників інших релігій слід зазначити наступне. Згідно з ісламським віровченням тих, хто не сповідував іслам, було розподілено на дві категорії – язичників (мюшрик) і людей письма (ахль аль-китаб). До останніх належали християни та іудеї, і вони мали рівні з мусульманами права. Іслам заборонив безкарно вбивати кяфірів (немусульман) у всіх випадках, окрім війни, на якій дозволялося вбивати тих, хто воював з мусульманами, при цьому не завдаючи шкоди мирному населенню.

Василь Скуратівський. Дідух.

Роксолана Зорівчак. Боліти болем слова нашого. “Кримська світлиця”, № 43, 20.10.2006.

У серпня, останнього місяця літа, багато народних назв – "густар", "густоїд", "різносол", "хлібосол" (адже серпень щедрий на врожай), а також "льоноріст", "льонорост" (бо льон ростить і по траві розстилає), "зорник" (за ясні зірки і рясні зорепади). Українська назва серпня (як і польська – sierpień, чеська – srpen) походить від слова "серп" – адже саме на цю пору припадає розпал жнив (що відображено в словенській мові: "veliki srpan"; для порівняння "mali srpan" – липень).

Білоруська назва серпня – "жнiвень", литовська "rugpjūtis" (від rugys – "жито"). У Туреччині офіційна назва серпня – Ağustos (на честь римського імператора Октавіана Августа, названого сина Гая Юлія Цезаря), однак вживається й інша, народна – Derim ayı (або "місяць збору (врожаю)", від derlemek – "збирати, складати"), а також Yaysonu – "кінець літа".

Цікаво, що кримські татари місяцем серпа (oraq ayı) називають липень (ця назва, Orak ayı, вживається і в Туреччині, як і офіційна – Temmuz). А серпень (arman ayı) – це вже місяць жнив.

 Плахта – жіночий одяг типу спідниці, зроблений із двох зшитих до половини полотнищ (переважно вовняної картатої тканини), є дуже давнім видом поясного одягу. Зокрема, Семен Скляренко, автор історичних романів “Святослав” та “Володимир”, зазначає, як Малуша “одягла сорочку, обернулась плахтиною, завила пояс”. Однак тут письменник має на увазі, найімовірніше, одноплатову запаску – жіночий одяг у вигляді шматка тканини, що використовувався замість спідниці для обгортання стану. Зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини в клітку, зберегли ще малоазійські пам’ятки VII-VI ст. до н.е. Запаска, як різновид незшитого поясного одягу, побутувала майже на всій території України, відрізняючись при цьому різними варіантами оформлення, залежно від місцевості. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски – це два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (відома під назвами “позадниця”, “сіряк”, “плахта”), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – “попередницю”.

На генетичний зв’язок плахти із запаскою вказує той факт, що задня запаска іноді також називалася плахтою.

Етимологічний словник так пояснює значення слова “плахта”:

“мешок из грубого холста, власяница, головной платок с золотой ниткой, нижняя юбка”; укр. плахта “нижняя юбка, платок на голову, простыня, полотно”; сербохорв. плахта “простыня, скатерть”; словен. plahta “одеяло”, рlа hutа “грубый холст”; чеш. рlасhtа “занавес, парус”; слвц. рlасhtа, рlaсhа; польск. расhtа – то же; в.-луж., н.-луж. расhtа. Из *рlахъtа, связанного с предыдущим, а также с польск. раski “плоский” и русск. “плащ”. Тобто спершу під плахтою розуміли шматок цупкої тканини.

Слово “плахта” в значенні “покривало, килим з картатої декоративної тканини” зафіксоване в Тлумачному словникові української мови. Його майстерно вжила Леся Українка, описуючи мальовничу українську природу:

Далі, все далі! Он латані ниви,

Наче плахти, – навкруги розляглись!

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, із застосуванням складнішої ткацької техніки. Барвиста (переважно картата) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком, що робило її ще гарнішою.

Спершу плахта була суто локальним типом убрання, проте з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід’ємних компонентів національного жіночого костюма. Виконувалася плахта з двох полотнищ 1,5-2 м завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Кожну пілку орнаментували до половини на лицьовому боці, а решту – на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов’язковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у заможних сім’ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов’язували важку візерунчасту вовняну запаску. Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче половина плахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Наприкінці XIX ст. плахта вийшла з ужитку в більшості регіонів України. Її замінила спідниця – вже не з домотканих, а з фабричних матеріалів. Це знайшло своє відображення, зокрема, в народних піснях. Наводимо уривок однієї з них (записана Павлом Чубинським):

Продай, милий, дві телички,

Та справ мені дві спіднички,

Щоб я в плахті не ходила,

Щоб я людей не смішила.

(Павло Чубинський, 1874).

http://dic.academic.ru

Крім освячення квітів, зі святом Маковія пов’язаний ще один не менш цікавий обряд. Колись він був вельми урочистим і обов’язковим для кожного села. Це освячення води, зокрема криниць. Є свідчення, що кілька століть тому до Києва в цей день збиралася сила-силенна людей звідусіль. Свято проходило на місці сучасного Хрещатика (тоді тут ще були яруги та непрохідні хащі з численними джерелами). Усі чоловіки мали бути в козацькому одязі. Очевидно, з цим пов’язані якісь конкретні дійства, спогади про які до нас не дійшли.

Освячення криниць – давній звичай наших пращурів, коріння якого сягає язичницьких вірувань у живу силу води. Всім животокам і джерелам у давній слов’янській міфології приписувалася надприродна сила. Біля них відбувалися різноманітні ритуально-обрядові та шлюбно-весільні дійства, влаштовували жертвоприношення. Про це, зокрема, йде мова в “Повісті врем’яних літ”, як древляни “кладзем и езером жертву приношаху”.

Однак особливо вшановували природні і рукотворні криниці, з якими тісно пов’язане все громадське й побутове життя селян. Про них створювали пісні, легенди, перекази. Згідно з народним звичаєм, забруднення криниці вважалося святотатством, яке суворо засуджувалося суспільною мораллю. Адже свята кринична вода дарує людині силу, здоров’я, наснагу. “То не біда, – підтверджує відоме прислів’я, – коли п’ється вода”. Або “нема голода, коли п’ється вода”.

Місце під криницю вибирали дуже ретельно – як і для оселі. Викопані спільними зусиллями (на толоках) криниці освячували й обсаджували вербами. Вважалося, що саме це дерево найкраще оберігає джерельця в літню спеку, бо коло верб люблять селитися добрі духи і покровителі людського роду. Адже за повір’ям уночі напередодні Водохрещі, Юрія (6 травня за новим стилем), Івана Купала та Маковія з’являються лихі сили, які завдають шкоди людям і свійським тваринам. Особливо їм подобаються ті місця, де не ростуть верби.

Селяни чотири рази на рік освячували всі криниці й животоки. Кожен обряд мав своє ритуальне призначення: водохрещенський і маковіївський – очищення для людей, юріївський – для тварин, купальський – для жнив. На Маковія освячення відбувалося найурочистіше. Спершу парубки й чоловіки вичищали днища, лагодили цямриння, впорядковували огорожі. Дівчата плели віночки і прикрашали ними криниці, обвішували їх татарським зіллям (аїром), папороттю, волошками, а в воду кидали любисток, щоб вигнати звідтіля злі сили і дати змогу оселитися добрим духам.

Напередодні сакрального походу в центрі села збиралися всі його мешканці – від дітей до дідів. Під супровід троїстих музик та сопілок гуртом йшли до криниці. Попереду, калатаючи в маленькі дзвіночки, бігли діти. Похід обов’язково супроводжували церковні дзвони. Адже це була особлива подія.

Біля криниці вже стояли застелені святковими скатертинами два столи: на одному – хліб-сіль та запалена свічка, на другому – свічка, свячена вода і коливо (кутя). Ця обрядова страва призначалася для душ померлих предків та добрих духів. Після освячення джерело обсаджували деревами, а коли в цьому не було потреби, то робили символічне клечання – обабіч втикали свіжі галузки.

Можливо, у дохристиянські часи освячення криниць і ритуальні походи відбувалися дещо по-іншому. Однак докладних описів про це, на жаль, немає. Залишилися тільки окремі згадки про те, що язичники розпалювали коло джерел два вогнища, обкурювали їх димом з цілющих трав, влаштовували різноманітні ігри, забави, співали обрядові пісні, промовляли магічні заклинання. Дещо з язичницьких вірувань збереглося і в християнізованих обрядах, зокрема освячення джерел. Про це згадує Тарас Шевченко у поемі “Москалева криниця”:

На те літо

Криницю святили

На самого Маковія,

І дуб посадили.

Мово рідна, слово рідне...


Цікаво знати, що звичне для нас (і водночас магічне) словосполучення “рідна мова” білоруською перекладається як “матчына мова”, тобто мова матері. Подібний переклад цього словосполучення є і в інших мовах: німецькою – die Muttersprache, іспанською – lengua materna, казахською, кримськотатарською – ана тили, турецькою, азербайджанською – ana dili, туркменською – ene dili (але слово dil означає не лише “мова”, а й “язик”, а туркменське слово ene – і “мати”, і “бабуся”, тобто простежується тісніший зв’язок з мовою предків). А як писав Данте Аліг’єрі, “народною мовою ми називаємо ту, яку вивчаємо без жодних правил, наслідуючи годувальницю – матір”.