Olga Maximenko

«Присвячується Марії»

2009-05-01T17:37:03Z

До 20 травня 2009 року в Музеї українського народного декоративного мистецтва працює персональна виставка панно та одягу художниці Людмили Тесленко-Пономаренко.

Людмила Тесленко-Пономаренко – член Національної спілки художників України, працює у багатьох текстильних техніках, олійному живописі, акварелі; відтворила в рамках міжнародного фестивалю «Шешори» майстер-клас з виготовлення традиційної ляльки-мотанки.

У 2008 році отримала стипендію Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «GAUDE POLONIA». Виставка представляє роботи, створені пані Людмилою саме під час її перебування у Польщі.

Подія долучається до відзначення року Марії Приймаченко, творчість якої надихнула художницю. Ідеї мисткині втілилися у великих текстильних панно та моделях одягу, виконаних у складній сучасній техніці ситодруку по тканині.

Більш детально про творчість Людмили Тесленко-Пономаренко можна дізнатися з таких джерел:

http://funnygifts.com.ua/ua_lydmila_teslenko-ponomarenko.html

http://www.uniart.com.ua/autors/6/

http://rukotvory.com.ua/lang/uk/vystavka-panno-ta-odyahu-lyudmyla-teslenko-ponomarenko/

http://www.day.kiev.ua/177361/
http://lankazp.blogspot.com/2008/03/blog-post_18.html
http://www.mundm.kiev.ua/EXHIBIT/TESLENKO_P.SHTML

Народження нового дня

2009-03-15T17:18:19Z

Свято Весни — Новруз (з фарсі «нов» — новий, «руз» — день) — відзначають щороку 21 березня, на весняне рівнодення (за стародавнім сонячним календарем, цей день означає початок весни і початок нового року) мусульмани багатьох країн — Ірану, Азербайджану, Туреччини, Афганістану, Татарстану, а також у Середній та Центральній Азії. Разом з тим, історія цього свята з ісламом не пов’язана — воно виникло набагато раніше (перша письмова пам’ятка про Новруз датується 505 роком до н.е., тоді як зародження ісламу відбулося на початку VII століття нашої ери) і символізувало поклоніння людини перед силами природи. Є різні версії про походження Новрузу, але найчастіше його пов’язують із зороастризмом — релігією стародавніх народів Ірану, Азербайджану, Середньої Азії, про що свідчать образні атрибути свята. Так, до наших днів зберігся звичай розкладати ритуальні вогнища, запалювати факели та свічки (зороастрійці були вогнепоклонниками і вважали вогонь життєвою силою), фарбувати яйця (що символізували зародження життя), пророщувати зерна пшениці або ячменю і ставити їх на святковий стіл разом із різноманітними солодощами. Разом з тим, Новруз увібрав у себе і деякі язичницькі традиції, зокрема ворожіння. І звичайно ж, як і будь-яке інше свято, Новруз неможливо уявити без музики, пісень, танців, народних гулянь, захоплюючих ігор і змагань, феєрверків.

Радісне, веселе свято Новрузу відзначають кілька днів поспіль (раніше його святкування тривало 13 днів). А підготовка до нього починається більше ніж за місяць. Кожен із чотирьох передсвяткових тижнів (точніше, кожна середа) присвячується одному з чотирьох першоелементів, або стихій — землі, воді, вогню та повітрю (вітру).

Перша середа — це День Води (su çərşənbəsi). Припадає на останній тиждень лютого. Тоді сніги на схилах починають танути, талі води течуть в низини, поспішають до річок. Вода несе життя. Цього дня зі сходом сонця люди йшли за водою до річки або джерела, вмивалися, окроплювали один одного. Вода, якої торкнулося сонячне проміння, згідно з давніми повір’ями, вважається оновленою і священною, а бажання того, хто в ній скупається, мають здійснитися. Це дуже нагадує купання на Водохрещу.

Друга середа — День Вогню (od çərşənbəsi). Вогонь дарує землі тепло, розтоплює крижаний покрив, що скував її. Цього вечора вдома запалюють свічки, яких має бути стільки, скільки членів у родині, а надворі розпалюють багаття. Третя середа (torpaq çərşənbəsi) присвячена Землі — землі-матері, землі-годувальниці. Природа вже починає оживати — крізь землю пробиваються перші тендітні травинки. Цього дня замочують зерна пшениці для майбутнього святкового столу, промовляючи: «Бережи мене, вік роститиму тебе!» Проросла пшениця є символом добробуту, священного хліба.

Четверта й остання середа — День Вітру (yel çərşənbəsi). Вітровій… Лагідний весняний вітерець пестить землю, колише кущі, пробуджує дерева від зимового сну, розкриває бруньки. Цей день вважався найбільш важливим серед усіх чотирьох, і саме йому присвячувалися численні обряди та ритуали, зокрема різноманітні ворожіння. Цікавим було ворожіння на слух, коли хлопці та дівчата підходили до дверей сусідів і начебто підслуховували їх розмови, а з почутого намагалися вгадати — чи здійсняться їх бажання, чи ні. До речі, в останню святкову середу заборонялося сваритися або лаятися — адже той, хто виходив ворожити, міг почути ці слова, і неважко було уявити, якого негативного, а іноді й фатального змісту вони могли набути. На щастя, і до наших днів цей звичай зберігся: будь-які сварки, суперечки, а тим більше лайка чи прокльони неприпустимі в дні Новрузу. Образи ж слід забути і вибачити.

А ще в останню середу ввечері надворі розпалюють вогнища — символ очищення. За повір’ям, кожен має перестрибнути через багаття (як і ми, українці, на Івана Купала), вимовляючи при цьому: «Всі мої біди тобі, а твою радість — мені» (Sarılığım sənə, qırmızılığım mənə). Заливати водою вогонь не можна: лише після того, як він погасне, хлопці й дівчата мають зібрати попіл і висипати його якнайдалі від дому. Це означає, що всі негаразди тих, хто перескочив через багаття, минули і більше не повернуться.

В останню ніч перед Новрузом усі члени сім’ї бризкають один на одного водою, щоб змити прикрості старого року. Це свято заведено відзначати вдома. Цілу ніч має горіти світло — адже згаслий вогонь віщує нещастя. На столі — святкова таця (хонча), посеред якої — блюдечко з пророслою пшеницею, свічки — по одній на кожного члена сім’ї, яскраві крашанки (до речі, вони так нагадують великодні яйця), солодощі (шекер-бура, пахлава, шекер-чурек). За традицією, на святковому столі повинно бути сім страв, назви яких починаються на літеру «с», наприклад: семені (страва з ростків пшениці), себзі (зелень петрушки), суджук (застигла патока з горіховою начинкою) та ін. Також на стіл кладуть дзеркальце, а на дзеркальце ставлять фарбоване яйце. Це символізує завершення старого року і настання нового: яйце хитнеться — настає новий рік. Усі вітають один одного, бажають здоров’я і довголіття, затишного родинного вогнища і всіляких гараздів.

Таким є Новруз Байрами — одне з найкрасивіших і найдавніших свят, що поєднує в собі різноманітні звичаї й традиції. Свято, що є і завжди залишиться духовним багатством багатьох народів.

Українська афористика

2008-12-17T17:08:07Z

Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу.

Помиляється той, хто бачить мужність у цинізмі й брутальності супроти жінок.

Кожний вистріл всередині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього більшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, диригентом якої є він сам.

Хто готує себе лише на те, щоб впрягатися до плуга, завжди матиме погоничів.

Олена Теліга (1906–1942)

Джерело: Український народний календар

Дитині - про рослини

2008-10-08T14:20:49Z

Квіткова абетка

Ти поглянь: акацій ряд

Розсіває аромат.

Бджілки дружно прилітають,

Мед з акації збирають.

Барвіночок блакитний

Гуляє біля хати.

А хто з вас знає, діти,

Чом зветься він “хрещатий”?

Всі волошки серед літа

Танцювали вальс у житі.

Всі веселі, всі в обнові –

В них віночки волошкові.

(повний текст - див. коментар).

Народна пісня - складова народної медицини

2008-10-08T12:59:17Z

Василь Герасимович Триліс (НДІ українознавства), досліджуючи глибини українського фольклору, відкрив надзвичайно цікаві й важливі аспекти української пісні як складової частини народної медицини в плані фізіологічному, емоційному, духовному.

У народній пісні багато різноманітних функцій, а однією з найважливіших є лікувальна. Ця функція очевидна на фізіологічному й емоційному рівнях, і ще глибшою вона є на рівні духовному. Пісня лікує душу – це відома емпірично знайдена істина, яка, проте, може бути підтверджена і з наукового погляду.

Перший крик немовляти – це профілактична фізіологічна процедура, запрограмована Природою: швидкий, майже конвульсивний вдих повітря, а потім тривалий, вичерпний видих. Тривалість видиху зумовлюється його гальмуванням, гальмування ж забезпечують голосові органи – лунає Перша Пісня Життя. Погляньте й подивуйтеся, як люблять діти горланити, навіть коли не страждають. А як страшно кричить чоловік, кидаючись на ведмедя, мамута чи свого ж таки брата-супостата! Який хор гримить над полем битви! Чим гучніший крик, тим страшніше ворогові, і цей психологічний тиск має об’єктивні, фізіологічні підстави: регулярно вправляючи собі горлянку й легені, людина поліпшує та посилює не лише гучність голосу, а й кровообіг, обмін речовин, загальну життєздатність і силу.

Недарма дихальні вправи були особливим об’єктом уваги найдавніших лікарів, жерців, воїнів, філософів – про це можна знайти згадки у ведичній літературі і в єгипетських текстах, цими питаннями переймалися мільйони мудреців і дослідників від часів зародження йоги до сучасних нам Бутейка, Стрельникової, Фролова та багатьох інших.

З безлічі найрізноманітніших систем дихання помітно вирізняється один характерний режим: швидкий вдих – повільний видих, причому сповільнення, гальмування видиху здійснюється не діафрагмою, а артикуляційним апаратом (голосовими зв’язками, горлом, язиком, губами, навіть зовнішнім приладом чи інструментом).

У найширшому, узагальненому розумінні це і є пісня. І перший крик дитини, і лютий рик воїна, і палка молитва самітника, і мантри тибетського монаха, і ритмічні погуки робочої артілі, і маршова пісня виснажених тяжким переходом бійців, і чудова оперна арія – все це має під собою одну й ту саму основу: людина, свідомо чи несвідомо, знаходить найздоровіший, найефективніший спосіб дихання.

Неможливо не віднести до цього ряду й українську народну пісню.

Чому саме народну й чому саме українську?

Народна пісня як частка традиційної культури творилася протягом багатьох століть, якщо не тисячоліть, а, отже, пройшла такий відбір, якого не знав і не міг знати жоден інший музичний жанр. Досить навіть побіжного знайомства з народними піснями, щоб помітити, що цей відбір уплинув і на фізіологічні параметри пісні (ритміку, тривалість, темп і глибину дихання і т.п.), ідеально пристосовуючи їх до практичних потреб співаків.

Українська пісня є унікальним у світовій культурі явищем. Головне диво – якість української народної пісні, розмаїття її тематики, жанрів, стилів, глибина змісту, незбагненна й незрівнянна за своєю красою й простотою поезія.

Звичайно ж, усе це виходить далеко за межі суто фізіологічних явищ.

А найвиразніше її терапевтична дія виявляється саме на емоційному рівні, на рівні підсвідомості.

Колискова – це перша пісня людини. Причастя починається ще в материнському лоні, коли майбутня мати вивчає (або згадує) колискові, які незабаром співатиме дитині.

Під час співу і мати, й дитина входять у потік особливої інформації, на них накочуються цілющі хвилі…

Йдеться про святая святих, про найскладніші процеси взаємодії, людських емоцій, людської психіки. Люди, тисячі людей, які були, починають говорити піснею до людей, які є і які будуть. І через незбагненно прості й мудрі, теплі гойдання колискового ритму і маминої інтонації передають свою душевну рівновагу, свою любов і довіру до Буття, до Природи, одне до одного. Трохи пізніше ці почуття – рівноваги, любові й довіри – набувають конкретніших форм: мами, світла, колиски, стін кімнати, котика… Колискова триває. Буття розширюється, багатшає, ускладнюється. З’являються слова. Котик буває неслухняним; гулі не прилітають і не сідають на люлі, коли хочеться; мама часом десь зникає; а ще трапляється й таке, що болить живіт. Ой, Буття, не завжди прекрасне! Але в душі дитини вже сформувався перший захисний редут – пам’ять про те, що доброго в Бутті більше, ніж поганого. Звичайно ж, цей редут треба зміцнювати й далі. І звичайно ж, не тільки колисковою. Та в перші роки життя роль колискової неоціненна.

Не соромтеся плакати, слухаючи гарну пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя, і якщо воно щире й повне, ви відчуєте значне полегшення і нові сили, яких так бракує в надто складному житті.

Друга Пречиста дощем поливає

2008-09-23T15:38:36Z

Друга Пречиста, або свято Різдва Пресвятої Богородиці, припадає на 21 вересня. Його в народі ще називають “осениною” – адже цього дня за народним календарем настає осінь.

З Другою Пречистою безпосередньо пов’язана давня обрядодія – день Рожаниць, або свято Роду-Рожаниць, яке збереглося ще з дохристиянських вірувань. Василь Скуратівський (у праці “Дідух: Свята українського народу”) зазначає, що існує кілька думок стосовно походження цього свята. Одні вчені вважають, що обряд пов’язаний з молінням до Богородиці, аби вона допомогла бездітним жінкам завагітніти і народити дитину. З цієї нагоди проводилося богослужіння в церкві, після якого жінки запрошували до своїх осель на обід бідних людей, “щоб молилися Богородиці за їхніх дітей”.

Однак у цьому варіанті чітко простежується християнський вплив. Можливо, мають рацію ті дослідники, які вважають, що свято Роду-Рожаниць пов’язане з дайбозькими віруваннями – подякою “польним духам”, тобто опікунам нив та врожаю, дідам-ладам, які спочатку засівали і пророщували зерно, а потім поливали. Не випадково у давнину ритуальною стравою для “польних духів” була кутя з медом і маком, яку ставили на підвіконня.

Про давність цього дохристиянського обряду свідчать і релігійні анафеми. У “Слові Св. Григорія” автор докоряє тим священикам, які заради прибутків для “свого черева” співають тропар Богородиці. Богослов, зокрема, пише, що “посвятам крещенії чреву роботни попове уставища тропар прикладати Рожества Богородиці к рожаничной трапезе откладали деючеша”. Подібне можна прочитати і в “Слові Христолюбія (ХІІ ст.): “на честь Роду й Рожаниць” влаштовують “кутю й інші трапези та законний обід”.

Однак, незважаючи на суворий осуд давнього вірування, в обряді залишились відчутними елементи цього дійства. Воно стосується насамперед Різдва Пресвятої Богородиці. На її честь складали і пісні, і вірші, один з яких свого часу записав П. Чубинський:

Похвалімо, похвалімо Царя Христа,

Прибитого, прибитого до хреста!

За нас, за нас страсти претерпівший

І від вічних мук, від вічних мук визволивший.

Похвалімо, похвалімо Матір Його,

Та ізбудеш, та ізбудеш огню вічного!

Матір Його, Матір Його Пречистая –

Зірка у небі, зірка у небі пресвятая!

Скорая, скорая нам помощнице,

У бідах і скорбях нашап заступнице,

Поручниця, поручниця за нас грішних,

Визволить, визволить нас від мук вічних!

Алилуйя, воспіваймо,

Матір Цареву, Матір Цареву днесь величаймо.

На Другу Пречисту припадає і останній термін заготівлі чарівного зілля. Вважалося, що зібрані між Першою і Другою Пречистими приворотні трави мали особливу властивість привертати хлопця до дівчини (чоловіка до жінки) і навпаки. Тим-то й були зумовлені останні походи по калину й барвінок. Проте дітям забороняли ходити польовими та лісовими дорогами, бо “на них вужі сушаться”.

Також з цього дня (а деінде з Семена, тобто з 14 вересня) вже можна було засилати сватів до дівчат. “Прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста”. Для пасічників це був останній термін підготовки (утеплення) вуликів на зиму, а власники овець удруге завершували їх стрижку.

Під цю пору зазвичай холоднішає, дні стають похмурими. Тому й кажуть:

Прийшла Перша Пречиста – одягла природа намисто, прийшла Друга Пречиста – взяла комара нечиста, прийшла Третя Пречиста – стала діброва безлиста.

Прийшла Пречиста – на дереві чисто, а прийде Покрова – на дереві голо.

До Другої Пречистої годилося повністю викопати бульбу (“Пречиста – картопля чиста”) і засіяти землю житом, бо “Перша Пречиста жито засіває, а друга – дощем поливає”.

Богині-матері стихій у карачаєво-балкарській міфології

2008-09-06T12:33:55Z

У міфології карачаївців та балкарців (тюркомовних народів, мешканців Північного Кавказу – Карачаєво-Черкесії та Кабардино-Балкарії) важливу роль відведено богиням-матерям природних стихій, до яких ставилися з глибокою пошаною.

Мати Вогню мала назву “Тыпана” або “Тепена” (“тып” – вогонь, “ана” – мати). Матір Води називали “Анекей” (матуся) або ж “Дамметтир”, “Мамметтир” (“та, що розпоряджається вологою”). Її зображали красунею, зі сніжно-білим обличчям та довгим волоссям синього кольору, з якого на гори й долини текли дощові води. Навколо голови цієї богині сяяла веселка. Матері Землі дали назву “Дауче” – (від “джайыучу” – “та, що породжує”). Вона мала сина на ім’я Сауман (або Сакман), його також шанували як божество. Матір’ю Вітру була “Химикки” (“хим, хым, хам” – “легкий, порожній”). Її синами вважали богів вітру – Гилана та Горія. За повір’ям, Мати Вітру живе на краю світу, в гірській печері, звідки іноді випускає своїх синів на волю. І тоді віють вітри, лютують бурі. Коли ж сини повертаються, то їх мати закриває вхід до печери, і на землі знову панують тиша і спокій.

Мати Снів називалася Чомпараш (Жумпараш). Але це – головні богині. Крім них, згідно з карачаєво-балкарськими віруваннями, було багато інших богинь-матерів – кожна місцевість мала свою “Жер Анасы”, кожна річка – свою “Суу Анасы”, кожне родинне вогнище – “От Анасы”. Була й Мати Неба – “Кёк Анасы”). Взагалі вважалося, що будь-які предмети, речі, явища мають своїх покровительок – матерів-богинь.

У воді, крім того, мешкали “Суу Къызлары” – (дочки вод), у скелях – “Къая Къызлары” (дочки скель).

На певній стадії розвитку в міфологічних та релігійних уявленнях карачаєво-балкарців усі ці жіночі образи об’єдналися. Так з’явилася богиня Ажам (“пані, цариця”), що уособлювала всі сили природи в одному образі. Їй приносили жертви й дари, прохаючи бути милосердною до людей, не заподіювати їм шкоди.

Джерело: www.balkaria.info

За межами "Чорного квадрата"

2008-09-04T15:35:36Z

Дитячі враження Казимира Малевича (1878-1935) від України, де він народився і до 16 років жив у селах Поділля, Сіверщини і Слобожанщини, відіграли важливу роль у творчості майбутнього художника. У його творах можна побачити поєднання прийомів кубізму з графічно-мальовничими особливостями народного ткацтва та настінних розписів.

К. Малевич добре знав селянське середовище, його фольклорно-обрядову культуру. “Село… займалося мистецтвом, – згадував художник. – Словом, воно робило такі речі, які мені дуже подобалися. У цих ось речах і крилася таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи та допомагав їм вимащувати глиною долівку хати і робити візерунки на печах. Селянки чудово зображали півників, коників і квіти”. І далі: “Селянські одежі подобалися мені тим, що вони барвисті, візерунчасті. Головне ж, чим заводські робітники відрізнялися від селян, було малювання. Перші не займалися малюванням, не вміли розписувати своїх домівок, не займалися, я б сказав тепер, мистецтвом. Усі ж селяни – займалися”.

Художник розпочав свій творчий шлях з випробування різних стильових напрямів – модерну, постімпресіонізму і фовізму, зупинився на кубізмі й урешті-решт винайшов супрематизм. Було б необачно шукати прямі витоки супрематизму у творчості художника безпосередньо від народного мистецтва. Але спорідненість з ним відчувається в небуденності, святковості супрематичних, контрастно-колірних чи монохромних геометризованих композицій у площинах, де відлунює незаймана чистота і космологічна всеосяжність святково-буттєвої сторони людського життя.

Побутову українську культуру художник тісніше пізнав у Києві ще в 1890-х роках – на картинах свого вчителя М. Пимоненка по школі М. Мурашка. І через багато років звернувся до інтерпретації його мотиву у картині “Жниці. (У стилі М. Пимоненка)” (1928), трактуючи його з певною реалістичністю.

Перший селянський цикл художник створив у 1910-х роках, кубістичними засобами відтворивши красу і працелюбність людей села. Вони неквапливо постають на його полотнах як безособові персонажі, в узагальнених, майже геометризованих формах, демонструючи міць і крицеву силу (“Дереворуб”, “Селянка з коромислом і дитиною”, обидві – 1912).

К. Малевич не наслідував суто іконописних засобів, а глибоко осягнув органічні глибинні зв’язки ікони і народного мистецтва.

“Я відчув якийсь зв’язок селянського мистецтва з іконним, – писав у своїй автобіографії К. Малевич. – Іконописне мистецтво – форма найвищого культури селянського мистецтва. Я зрозумів селян через ікону, зрозумів їхню подобу не як святих, а простих людей”. І продовжував: “Я не пішов ані шляхом античним, ані Відродження, ані передвижництва. Я залишився на боці мистецтва селянського і почав малювати в примітивному дусі”.

Лише у 1905 р. він, вже повністю захоплений світом мистецтва, переїжджає у Москву, де тоді були зосереджені усі найвидатніші художники. “Природа була всюди, а засоби – як написати її – у Москві”, – згадував Малевич. Тут художник чистими кольорами писав геометричні фігури і занурював їх у якусь “білу безодню”. У 1915 р. під час виставки “0.10” художник вперше показав свої 39 картин, у тому числі й відомий “Чорний квадрат”. Ця картина – візитна картка придуманого ним мистецтва, а сам Малевич пояснював її так: “Треба зуміти проникнути за рамки видимого світу – в абсолютне Ніщо, яке не є порожнечею, але щось, що не піддається опису...”.

Джерела:

Історія української культури. Том 4, книга 2. Українська культура другої половини ХІХ століття. Розділ “Живопис”.
Найден Ол., Горбачов Д. Малевич Мужицький // Хроніка 2000. – Київ, 1993.
Анна Колєснікова. Автор “Чорного квадрата” Казимир Малевич жив у Ямполі. Зараз його найвідоміша картина коштує 20 мільйонів доларів. http://www.33channel.vinnitsa.com/2007/07-23-18.php

Перша Пречиста жито засіває

2008-09-03T15:09:15Z

У давні часи осінній засів відбувався досить урочисто. Підготувавши насіння до сівби, господар брав жменьку збіжжя вінка та залишки зерен, які збереглися ще від новорічних посівальників, змішував їх у засіку з рештою, промовляючи: “Руками діда сію в мішок, щоб його руками сіяти в полі”. Потім лантухи з насінням переносив з комори на віз. При цьому були присутніми всі члени родини.

Виряджаючи в поле господаря та помічників-підлітків, дружина давала торбинку з їжею, в якій мали бути варені яйця, сир зі сметаною, коржик з маком, овочі, хлібина з дрібком солі, окраєць свяченої паски, спеціально залишеної від Свята Великодня, та писанка. На Поділлі господиня, крім цього, одчиняла навстіж усі ворота, брами в клуні та двері у хлівах і запалювала свічки.

У полі господар розстеляв рушник або скатертину, клав хлібину, шматочок від паски і наїдки.

Усі присідали на зняті з воза мішки. Після цього господар поля символічно скроплював їх свяченою водою, розв’язував мішок і наповнював коробок зерном.

Засів починали з кінця поля. Взявши в праву жменю зерно, посівальник під помах руки проказував:

– Руками діда-прадіда мого і моїми сію святий хліб. На тобі й тобі, моя дідівська ниво! Сійся, родися на щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб хлібець був за цей рік! Боже, благослови ниву мою насіння це прийняти!

Слідом за батьком ішов хтось із підлітків і розмічав соломинками межі посіву, щоб він не загущувався. Після завершення роботи наймолодший син мав обсіяти зерном батька, а той у свою чергу осипав збіжжям юного помічника і коней, промовляючи одну з різдвяних колядок. Після цього всі сідали полуднувати. Крихти хліба й шкаралупу від яєць господар розкидав по полю, а рештки їжі клав на межу.

Розсіяне зерно ретельно скородили боронами. Закінчивши, господар прощався з полем до наступного року. При цьому годилося залишити в кожному мішку по кілька зернин “для розплоду”.

Осінній засів був менш урочистим і поетичним, ніж весняний. Але й тут можна помітити сліди хліборобської магії. Зокрема, господарі намагалися не голитися доти, поки не обсіються, хоч це нерідко тривало тиждень і більше.

До Успіння Божої Матері потрібно було зібрати всю садовину (крім пізніх сортів). Цю роботу виконували дівчата, наспівуючи:

Пречиста по груші ходила,

Пречиста мішок загубила,

А Спас ішов – мішок знайшов.

– Спасику-братику,

Віддай мій мішечок –

Не буду ходити у твій садочок.

Згадка про Спаса тут не випадкова – йдеться про Третій Спас, який припадає на 29 серпня (його ще називають післясвятом Успіння).

А у Велесовій Книзі місяць Спасич згадується у як місяць подяки Богам Спасам за добрий врожай.

Джерела:

Василь Скуратівський. Дідух: Свята українського народу.

Велесова Книга.

Коло свароже. Язичницькі дати.

Настала Перша Пречиста – одягла природа намисто

2008-08-28T21:38:40Z

За православним церковним календарем 28 серпня – свято на честь Успіння Пресвятої Богородиці, одне з найбільш шанованих християнських свят. У народі в цей час починали сівбу озимини, завершуючи цю важливу справу на Семена (14 вересня) або на Другу Пречисту (21 вересня). Тому поширеним було прислів’я: “Перша Пречиста жито засіває, Друга – дощем поливає, Третя* – снігом укриває”. До Успіння годилося закінчити всі основні польові роботи, зібрати садовину, городину, хліб. Для тих, хто не встиг це зробити, влаштовували громадські толоки. На Закарпатті після цього свята розпочинався вільний випас худоби на всіх полях.

Від Першої Пречистої починався період підготовки до весіль – відбувалися зговори, оглядини, заручини. Вважалося доброю ознакою, коли до дівчини приходили свати між Першою і Другою Пречистими, що підтверджують, зокрема, такі приказки: “Як прийде Пречиста, стане дівка речиста (тобто говірка)”, “Старости на Пречисту – в хаті речисто”. Весілля ж справляли лише після Покрови (14 жовтня).

З Першою Пречистою пов’язаний ще один цікавий обряд – заготівля калини.

Ця рослина з давніх-давен символізувала Україну, і дотепер залишається нашою національною емблемою. Неможливо уявити подвір’я, де б не зростав калиновий кущик. Шанували її не лише за плоди (з них виготовляли різноманітні чаї, джеми, варення, ягодою лікували застуду) – калина виконувала символічну роль у багатьох обрядах, зокрема в поховальних і весільних. Проводжаючи людину в останню путь, труну обвивали калиновим цвітом або кетягами; калина прикрашала весільний коровай, нею оздоблювали вінок молодої – як ствердження дівочої недоторканності та цнотливості. Варто згадати лише одну з весільних пісень:

Ой під лісом битая доріженька,

А серед степу рублена криниченька,

Коло криниці червона калинонька.

Ой туди їхав Юрасько з боярами,

Йому калина дорогу заступила.

Вийняв шабельку, став калину рубати,

Та стала йому калина промовляти:

Ой не для тебе ця калина саджена,

Тільки для тебе Маруся наряджена…

Таке широке використання цієї рослини в побуті сприяло тому, що образ України безпосередньо асоціюється з калиною. Недарма ж кажуть, що без верби й калини нема України. У кожній родині, де були б дівчата на виданні, намагалися вдосталь наготувати калинових пучечків. Усі знали: де під стріхою висить калина – туди можна засилати сватів. Тому на Першу Пречисту відбувався урочистий похід “по калину”.

Після церковної відправи дівчата в святковому вбранні гуртом йшли в ліс чи на луг. Похід цей супроводжувався різноманітними обрядовими дійствами – піснями, танками, іграми. Юнаки у цьому участі не брали, але підліткам (як хлопчикам, так і дівчаткам) дозволялося супроводжувати дівочі гурти.

С. Килимник подає такий опис обряду: “Прийшовши на луг чи до лісу, дівчата знаходили там перший кущ калини – “первак”, співали та водили хороводи навколо цього куща, влаштовували ігри. Потім усі разом полуднували. Набирали з собою на луг чимало смачної святочної їжі, якою частували й дітей, що були з ними. За їжею та під час ігор проводилися жарти, загадки та співи любовного змісту зі згадуванням імен своїх хлопців”.

Пригостившись, дівчата підходили до куща калини, оточуючи його з усіх боків. З першої зламаної гілочки кожна брала по дві ягідки в рот, промовляючи чарівні слова про кохання та про свого хлопця. Наламавши пучків, дівчата водили довкола куща танок з піснями, почергово піднімаючи та опускаючи грона з ягодами; їх перекладали з однієї руки в іншу, притуляли до щік. Так робили і з іншими кущами. Запасшись калиною, дівчата збігалися в гурт, розмальовували одна одну ягодами. Прикрашали свої віночки і коси свіжими гронами. Повертаючись додому, співали:

Дала мене моя мати замуж,

Дала мене за Дунай бистрий,

Дала човник плисти,

Дала мені й веселечко:

Пливи доню, моє сердечко!

Дала мені калинову вітку:

Заткни, доню, за білу намітку,

Щоб калину да не поломити,

Ягідок да не подавити,

Свого роду не прогнівити…

На півдорозі на них уже чатували хлопці. Щойно гурт наближався, парубки зненацька кидалися до дівчат, намагаючись одібрати пучечки. Дівчата, захищаючись, розмальовували їх ягідним соком. Отак разом – зі співами та жартами – молодіжне товариство входило в село, де їх зустрічали всі дорослі. Біля своєї оселі кожна дівчина віддавала своїй матері калину, а та промовляла:

– Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою і чистою до вінця! А ти, калино, будь гожою на коровай, гільце, квітки весільні та хрестинні, на здоров’я людям, на добро нашому двору…

Кілька гілочок вносили до хати, підвішували до образів, а решту прилаштовували під стріху, якщо в сім’ї була дівчина на виданні.

Символічна обрядодія, пов’язана з ходінням по калину на Пречисту, не випадкова – з цього дня в родині можна було починати підготовку до весілля.

Джерела:

Василь Скуратівський. Дідух: Свята українського народу.

Скляревская Г.Н. Словарь православной церковной культуры.

Шевченко В.М. Словник-довідник з релігієзнавства.

*21 вересня – Друга Пречиста – Свято на честь Різдва Пресвятої Богородиці,

4 грудня – Третя Пречиста – свято Введення у храм Пресвятої Богородиці.

Тільки тим історія належить, хто сьогодні бореться й живе

2008-08-25T13:57:34Z

Нашої заслуги в тім не бачу,

Нашої не знаю в тім вини,

Що козацьку бунтівливу вдачу

Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,

Що вони од чужоземних сил

Заступили землю кучеряву

Горами високими могил.

Бо, коли закохані в минуле,

Прокуняєм свій великий час,

Наша лінь нікого не розчулить,

Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,

Що тій славі принесуть нове?

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.

Ліна Костенко

Щиро дякую пані Ларисі Хоменко за цей вірш, надісланий з нагоди Свята Незалежності! )):

Іслам і християнство: етичний аспект

2008-08-21T19:52:02Z

Дві світові монотеїстичні релігії – християнство та іслам – мають багато спільного, в чому можна пересвідчитися, порівнюючи їх першоджерела – Біблію й Коран. Обидві світові релігії підкреслюють, що світ перебуває під владою етичного правління. Прийняття цієї етичної влади вважається головною передумовою духовного здоров’я і добробуту людського суспільства. Це переконання в тому, що, незважаючи на численні прояви зла в цьому світі, існує Благий розум, усвідомити сутність якого люди не спроможні. Саме цей розум веде весь драматичний розвиток світу до справедливої і гідної мети. Обидві релігії узгоджуються між собою в тому, що цей єдиний світовий розум і є Єдиним Всемогутнім Господом.

Водночас між мусульманською і християнською релігією існують відмінності: наприклад, між концепцією єдинобожжя в ісламі та концепцією Трійці. Одна з основних рис Корану – постійність, неможливість унесення до нього будь-яких змін: “Воістину, Ми послали Нагадування, і Ми його оберігаємо” (Св. Коран, 15:9). Коран визнається мусульманами Божим одкровенням, даним Пророкові Мухаммеду Творцем через Архангела Джабраїла між 610 і 632 рр. н.е. (послання Корану почалося в ніч на 27-е число Священного місяця Рамадан). Коран складається з 114 частин (сур), і його оригінали збереглися до наших днів. Вони були складені в період правління халіфа Османа (644–656 рр.) найближчими послідовниками Мухаммеда на основі сувоїв (сухуф), які перевірив сам Пророк. Не існує списків Корану, які мали б розбіжності з його найпершою редакцією. Тоді як кількість текстів, що ввійшли до Святого Письма, є різною в усіх трьох конфесіях християнства. Крім того, історичні й філологічні дослідження текстів Біблії показали наявність у них пізніх вставок та компіляцій.

У Біблії характерним є антропоморфний підхід до суті Творця. Йому приписуються людські якості, стани: “І сказав Бог: “Сотворімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою”… І Бог на Свій образ людину створив” (Буття, 1:26-27). Тобто образ Творця уподібнюється Його розумному створінню. Крім того, на Бога переносяться виключно людські якості та стани: Господь пожалкував (Буття, 6:6); на сьомий день після створення світу Бог, втомившись від своїх справ, відпочив. У Корані ж наголошується, що сутність Творця недосяжна:

– Аллах – Господь і володар світів (Св. Коран, 7:54).
– Аллах всесильний (Св. Коран, 3:26).
– Аллах єдиний, самодостатній, і у Нього немає подоби (Св. Коран, 112:1–4).
– Аллах вищий за всі якості, що Йому можна приписати (Св. Коран, 23:91).
– Немає Бога, крім Аллаха (Св. Коран, 64:13).
– Лише Аллах править світом (Св. Коран, 32:5).
– Тільки Аллах оживляє і умертвляє все живе (Св. Коран, 2:28).

Християнська традиція називає Ісуса Христа боголюдиною, яка прийшла в світ для того, щоб показати людству шлях до спасіння. У Корані також визнається особистість Ісуса (Іси) і його місія пророка, який отримав від Бога Євангеліє (Інджиль). Проте Іса є смертною людиною, позбавленою божественної природи. Лише його народження описується так само, як і в Новому Заповіті: Аллах послав дух до Мар’ям (Марії), і вона народила хлопчика. Але, на відміну від християнського вчення, цей дух не є іпостассю Бога, а лише виходить від Нього, що повністю узгоджується з ідеєю абсолютного монотеїзму, на якій ґрунтується Коран. Ця ідея – єдиного, непізнаванного Бога (Аллаха) – віддзеркалюється в геометричному символі ісламської релігії – у півмісяці. Серпоподібна смуга місячного світла (що символізує вчення пророків і головного з них – Мухаммеда) лише частково відкриває таємницю Аллаха, але не розкриває її повністю. Він залишається недосяжним, його не можна уподібнити ні до чого, що бачила людина в природі. У християнському хресті відображена ідея єдності Бога в трьох іпостасях – Отця, Сина та Святого Духа, кожна з яких містить у собі всю повноту Божества, тобто ідея Трійці, та диявола (темного начала) в опозиції до неї (за К.Г. Юнгом). Це хрест, на якому Спаситель приніс себе в жертву людям, узявши на себе їх гріхи; він нагадує про відносини між Богом і людиною.

Основні принципи християнської етики сформульовані в Нагорній проповіді Ісуса Христа (Євангеліє від Св. Матвія, 5–7) і становлять собою вдосконалений варіант етичних заповідей Тори – святого письма іудеїв. “Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, – Я не руйнувати прийшов, але виконати”, – каже Ісус (Євангеліє від Св. Матвія, 5:17).

Зокрема, ось що говорить Ісус з приводу заповіді “не вбий”:

“Ви чули, що було стародавнім наказане: “Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого “рака”, підпадає верховному судові, а хто скаже “дурний”, підпадає геєні огненній” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:21-22). Отже, з цього моменту заповідь “не вбий” поширювалася і на образу людини, і на почуття ненависті.

Всепрощення замінило стародавній закон про помсту:

“Ви чули, що сказано: “Око за око і зуб за зуба” (Вихід, 21:24). А Я вам кажу не противитись злому. І коли хто вдарить тебе у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, – іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе – то дай, а хто хоче позичити в тебе – не відвертайся від нього” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:38–42).

Поняття любові поширилося і на ворогів:

“Ви чули, що сказано: “Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога” (Книга Левит, 19:17-18). А Я вам кажу: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує” (Євангеліє від Св. Матвія, 5:43–45).

Молитва твориться в святому усамітненні:

“А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. По правді кажу вам: вони мають уже нагороду свою. А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, – бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не уподібнюйтеся їм, бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!” (Євангеліє від Св. Матвія, 6:5-8).

Обов’язкові для виконання моральні норми в Корані найповніше представлені в сурі 17 “аль-Ісра” (“Подорож уночі”):

– Не поклоняйтеся разом з Аллахом іншому божеству (Св. Коран, 17:22).
– Шануйте своїх батьків (Св. Коран, 17:23).
– Віддавайте іншим (родичам, бідним), що їм належне (Св. Коран, 17:26).
– Не будьте жадібними, але не будьте і надмірно щедрими (Св. Коран, 17:29).
– Не вбивайте своїх дітей через страх перед бідністю (Св. Коран, 17:31).
– Остерігайтеся перелюбу (Св. Коран, 17:32).
– Не вбивайте душі, яку заборонив Аллах (Св. Коран, 17:33).
– Поводьтеся ласкаво з сиротами, не зазіхайте на їх власність (Св. Коран, 17:34).
– Виконуйте свої обіцянки (Св. Коран, 17:34).
– Будьте чесними, коли зважуєте, і зважуйте на правильних терезах (Св. Коран, 17:35).
– Не робіть те, на чому не розумієтеся (Св. Коран, 17:36).
– Не ходіть по землі гордовито (Св. Коран, 17:37).

Основоположним принципом мусульманської етики є поклоніння Аллаху (ібадат), що є також і сенсом людського життя. При цьому поклонінням є не лише обряди, такі як молитва (намаз), піст (саум, ураза, орудж), свято жертвопринесення (Ід-аль-адха, Курбан-Байрам, Курбан-Хаїт) або паломництво в Мекку (хадж). Усе життя людини від народження до смерті має бути поклонінням (Св. Коран, 6:162). Для цього слід виконувати весь морально-етичний кодекс, визначений людині Господом. У цьому зв’язку особливого значення набуло вчення про дозволені (халал) і заборонені дії (харам). Людині дана воля і свобода вибору: або здійснити добрий вчинок і заслужити милість Аллаха, або ж скоїти заборонене. У день Страшного суду всі вчинки людини будуть поставлені на терези, і людина отримає винагороду або покарання відповідно до своєї поведінки.

Щодо ставлення мусульман до прихильників інших релігій слід зазначити наступне. Згідно з ісламським віровченням тих, хто не сповідував іслам, було розподілено на дві категорії – язичників (мюшрик) і людей письма (ахль аль-китаб). До останніх належали християни та іудеї, і вони мали рівні з мусульманами права. Іслам заборонив безкарно вбивати кяфірів (немусульман) у всіх випадках, окрім війни, на якій дозволялося вбивати тих, хто воював з мусульманами, при цьому не завдаючи шкоди мирному населенню.

Саме на останньому й хотілося б зосередити особливу увагу. Досить часто іслам ототожнюється з тероризмом. Насправді ж ця релігія вчить толерантно ставитися один до одного й визнавати, що між людьми існують відмінності, що вони є прихильниками різних ідей і вірувань, різних цінностей і звичаїв. Іслам не означає згоди з тими, чиї погляди відрізняються від мусульман, проте визнає їх права на те, щоб не погоджуватися з мусульманами. Толерантність може виявлятися на різних рівнях: індивідуальному, груповому, державному. Саме завдяки толерантності можливим стає дотримання прав людини, існування в суспільстві різних культур. У цьому зв’язку Коран нагадує: “Для кожного народу Ми влаштували обряд поклоніння, за яким вони поклоняються. Нехай же вони не сперечаються через це. Призивай до свого Господа, адже ти на правильному шляху! А якщо вони з тобою сперечаються, то скажи: “Аллах краще знає все те, що ви робите! Аллах розсудить вас у День Воскресіння (на Суді) в тому, в чому ви так часто розходилися” (Св. Коран, 22:67-69).

Не буде перебільшенням сказати, що взаємні непорозуміння на світовій арені між народами найчастіше виникають від недостатності знань одних про культуру інших. Прагнення пізнати культури інших народів, осмислити їх сутність дозволить значно зменшити прояви фанатизму і етноцентризму. Саме людська думка, осяяна світлом знання, покликана допомогти у встановленні якісно нового рівня відносин між народами й усунути все те, що перешкоджає їм установлювати такі відносини.

Використані джерела:

1. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена.

2. Qurani-Kərimin Azərbaycan dilinə olan tercüməsi. – Ərəb dilindən Azərbaycan dilinə tərcümə edənlər Z.M. Bünyadov və V.M. Məmmədəliyev.

3. Али-заде А.А. Библия и Коран: Сравнительный анализ (мировоззренческий аспект). – Баку, 2002.

4. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – 2-е изд., доп. – Москва: Политиздат, 1988.

5. Энциклопедический словарь. – М.: Наука, 1991.

6. Нахла Юзеф. Ментальність у діалозі між культурами і релігіями // Персонал. – № 6. – 2006. – С. 40–44.

7. Canan I

.Kutub-I Sitte (tercüme ve şerhi). Ankara, Akcak, 1995, 560 s.

Перлинки народної мудрості: серпень

2008-08-21T18:41:40Z

У серпні спина мліє, а зерно спіє.

Як у серпні дбаєм – так зимою маєм.

У серпні серпи гріють, а вода холодить.

Серпневого дня зимовим тижнем не заміниш.

Принеси нам, серпне, стільки кіпок, як у небі зірок.

Серпень виймає серпа зі стріхи, а вересень його ховає.

У серпні в хлібороба три роботи – косити, орати й сіяти.

Той, хто шукає в серпні холоду, натерпиться взимку голоду.

У серпні рибку ловив та урожай загубив – зимою нема чого їсти.

Змарнуєш у серпні на жнивах хвилину – втратиш не одну зернину.

Джерела:

www.ippo.org.ua

Василь Скуратівський. Дідух.

Роксолана Зорівчак. Боліти болем слова нашого. “Кримська світлиця”, № 43, 20.10.2006.

У серпні сонце серпи гріє

2008-08-21T18:29:04Z

У серпня, останнього місяця літа, багато народних назв – "густар", "густоїд", "різносол", "хлібосол" (адже серпень щедрий на врожай), а також "льоноріст", "льонорост" (бо льон ростить і по траві розстилає), "зорник" (за ясні зірки і рясні зорепади). Українська назва серпня (як і польська – sierpień, чеська – srpen) походить від слова "серп" – адже саме на цю пору припадає розпал жнив (що відображено в словенській мові: "veliki srpan"; для порівняння "mali srpan" – липень).

Білоруська назва серпня – "жнiвень", литовська "rugpjūtis" (від rugys – "жито"). У Туреччині офіційна назва серпня – Ağustos (на честь римського імператора Октавіана Августа, названого сина Гая Юлія Цезаря), однак вживається й інша, народна – Derim ayı (або "місяць збору (врожаю)", від derlemek – "збирати, складати"), а також Yaysonu – "кінець літа".

Цікаво, що кримські татари місяцем серпа (oraq ayı) називають липень (ця назва, Orak ayı, вживається і в Туреччині, як і офіційна – Temmuz). А серпень (arman ayı) – це вже місяць жнив.

З Днем народження, behrouz_wilhelm!

2008-08-20T23:35:19Z

З Днем народження вітаєм, щастя й радості бажаєм!

Українське народне вбрання: плахта

2008-08-19T00:37:38Z

Плахта – жіночий одяг типу спідниці, зроблений із двох зшитих до половини полотнищ (переважно вовняної картатої тканини), є дуже давнім видом поясного одягу. Зокрема, Семен Скляренко, автор історичних романів “Святослав” та “Володимир”, зазначає, як Малуша “одягла сорочку, обернулась плахтиною, завила пояс”. Однак тут письменник має на увазі, найімовірніше, одноплатову запаску – жіночий одяг у вигляді шматка тканини, що використовувався замість спідниці для обгортання стану. Зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини в клітку, зберегли ще малоазійські пам’ятки VII-VI ст. до н.е. Запаска, як різновид незшитого поясного одягу, побутувала майже на всій території України, відрізняючись при цьому різними варіантами оформлення, залежно від місцевості. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски – це два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (відома під назвами “позадниця”, “сіряк”, “плахта”), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – “попередницю”.

На генетичний зв’язок плахти із запаскою вказує той факт, що задня запаска іноді також називалася плахтою.

Етимологічний словник так пояснює значення слова “плахта”:

“мешок из грубого холста, власяница, головной платок с золотой ниткой, нижняя юбка”; укр. плахта “нижняя юбка, платок на голову, простыня, полотно”; сербохорв. плахта “простыня, скатерть”; словен. plahta “одеяло”, рlа hutа “грубый холст”; чеш. рlасhtа “занавес, парус”; слвц. рlасhtа, рlaсhа; польск. расhtа – то же; в.-луж., н.-луж. расhtа. Из *рlахъtа, связанного с предыдущим, а также с польск. раski “плоский” и русск. “плащ”. Тобто спершу під плахтою розуміли шматок цупкої тканини.

Слово “плахта” в значенні “покривало, килим з картатої декоративної тканини” зафіксоване в Тлумачному словникові української мови. Його майстерно вжила Леся Українка, описуючи мальовничу українську природу:

Далі, все далі! Он латані ниви,

Наче плахти, – навкруги розляглись!

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, із застосуванням складнішої ткацької техніки. Барвиста (переважно картата) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком, що робило її ще гарнішою.

Спершу плахта була суто локальним типом убрання, проте з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід’ємних компонентів національного жіночого костюма. Виконувалася плахта з двох полотнищ 1,5-2 м завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Кожну пілку орнаментували до половини на лицьовому боці, а решту – на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов’язковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у заможних сім’ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов’язували важку візерунчасту вовняну запаску. Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче половина плахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Наприкінці XIX ст. плахта вийшла з ужитку в більшості регіонів України. Її замінила спідниця – вже не з домотканих, а з фабричних матеріалів. Це знайшло своє відображення, зокрема, в народних піснях. Наводимо уривок однієї з них (записана Павлом Чубинським):

Продай, милий, дві телички,

Та справ мені дві спіднички,

Щоб я в плахті не ходила,

Щоб я людей не смішила.

(Павло Чубинський, 1874).

Місцевий традиційний одяг перетворювався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням.

А коли українці хотіли підкреслити несхожість між двома предметами, явищами і т. ін., то з властивим їм почуттям гумору казали: “Так схожий, як попове теля на Маринчину плахту”.

Джерела:
Словник української мови, том VI.

Ніколаєва Т.О. Історія українського костюма.

Українські прислів’я, приказки та порівняння з літературних пам’яток.

http://dic.academic.ru

Освячення криниць до свята Маковія

2008-08-19T00:19:33Z

Крім освячення квітів, зі святом Маковія пов’язаний ще один не менш цікавий обряд. Колись він був вельми урочистим і обов’язковим для кожного села. Це освячення води, зокрема криниць. Є свідчення, що кілька століть тому до Києва в цей день збиралася сила-силенна людей звідусіль. Свято проходило на місці сучасного Хрещатика (тоді тут ще були яруги та непрохідні хащі з численними джерелами). Усі чоловіки мали бути в козацькому одязі. Очевидно, з цим пов’язані якісь конкретні дійства, спогади про які до нас не дійшли.

Освячення криниць – давній звичай наших пращурів, коріння якого сягає язичницьких вірувань у живу силу води. Всім животокам і джерелам у давній слов’янській міфології приписувалася надприродна сила. Біля них відбувалися різноманітні ритуально-обрядові та шлюбно-весільні дійства, влаштовували жертвоприношення. Про це, зокрема, йде мова в “Повісті врем’яних літ”, як древляни “кладзем и езером жертву приношаху”.

Однак особливо вшановували природні і рукотворні криниці, з якими тісно пов’язане все громадське й побутове життя селян. Про них створювали пісні, легенди, перекази. Згідно з народним звичаєм, забруднення криниці вважалося святотатством, яке суворо засуджувалося суспільною мораллю. Адже свята кринична вода дарує людині силу, здоров’я, наснагу. “То не біда, – підтверджує відоме прислів’я, – коли п’ється вода”. Або “нема голода, коли п’ється вода”.

Місце під криницю вибирали дуже ретельно – як і для оселі. Викопані спільними зусиллями (на толоках) криниці освячували й обсаджували вербами. Вважалося, що саме це дерево найкраще оберігає джерельця в літню спеку, бо коло верб люблять селитися добрі духи і покровителі людського роду. Адже за повір’ям уночі напередодні Водохрещі, Юрія (6 травня за новим стилем), Івана Купала та Маковія з’являються лихі сили, які завдають шкоди людям і свійським тваринам. Особливо їм подобаються ті місця, де не ростуть верби.

Селяни чотири рази на рік освячували всі криниці й животоки. Кожен обряд мав своє ритуальне призначення: водохрещенський і маковіївський – очищення для людей, юріївський – для тварин, купальський – для жнив. На Маковія освячення відбувалося найурочистіше. Спершу парубки й чоловіки вичищали днища, лагодили цямриння, впорядковували огорожі. Дівчата плели віночки і прикрашали ними криниці, обвішували їх татарським зіллям (аїром), папороттю, волошками, а в воду кидали любисток, щоб вигнати звідтіля злі сили і дати змогу оселитися добрим духам.

Напередодні сакрального походу в центрі села збиралися всі його мешканці – від дітей до дідів. Під супровід троїстих музик та сопілок гуртом йшли до криниці. Попереду, калатаючи в маленькі дзвіночки, бігли діти. Похід обов’язково супроводжували церковні дзвони. Адже це була особлива подія.

Біля криниці вже стояли застелені святковими скатертинами два столи: на одному – хліб-сіль та запалена свічка, на другому – свічка, свячена вода і коливо (кутя). Ця обрядова страва призначалася для душ померлих предків та добрих духів. Після освячення джерело обсаджували деревами, а коли в цьому не було потреби, то робили символічне клечання – обабіч втикали свіжі галузки.

Можливо, у дохристиянські часи освячення криниць і ритуальні походи відбувалися дещо по-іншому. Однак докладних описів про це, на жаль, немає. Залишилися тільки окремі згадки про те, що язичники розпалювали коло джерел два вогнища, обкурювали їх димом з цілющих трав, влаштовували різноманітні ігри, забави, співали обрядові пісні, промовляли магічні заклинання. Дещо з язичницьких вірувань збереглося і в християнізованих обрядах, зокрема освячення джерел. Про це згадує Тарас Шевченко у поемі “Москалева криниця”:

На те літо

Криницю святили

На самого Маковія,

І дуб посадили.

Літературні джерела:

Афанасьев А.H. Живая вода и вещее слово.

Отрошко Л.Г. Феномен природи у світобаченні українців.

Скуратівський В.Т. Дідух: Свята українського народу.

Купальські вогні та Новруз Байрами

2008-08-11T22:12:56Z

Свято Івана Купала, яке припадає на літній сонячний цикл річних дохристиянських свят (до прийняття християнства це свято називалося “Купало” або “Купайло” і знаменувало літній сонцеворот, тобто найвищий культ Сонця), оповите численними легендами. Його не можна уявити без традиційних купальських вогнів і стрибання хлопців та дівчат через вогонь. Купальські вогні мусили розкладати лише хлопці, причому здорові, міцні й порядні, нічим лихим не заплямовані. Сухі галузки для багаття збирали по всьому селу (особливо в тих дворах, де була дівчина на виданні), а живий вогонь здобували тертям сухих шматочків деревини. Підпалювали ж багаття четверо хлопців воднораз із чотирьох різних сторін. Це була одна з найбільш кульмінаційних дій. Розгорявся вогонь, хлопці й дівчата бралися за руки і йшли в танок навколо вогнища (“ходили за Сонцем” навколо Купала). Після хороводу розпочиналися ігри – хлопці ловили дівчат, тягли їх до води, обливали. Не відставали від хлопців і дівчата, бо “негоже на Купала сухому бути”.

Натомість починалися дії навколо вогнища. Спочатку хлопці (за старшинством) перестрибували через багаття один за одним, а коли воно трохи ущухало, то це робили й дівчата. Кожний вважав за честь “очиститися вогнем” – тричі перестрибнути через нього. Чим вище скочить хлопець, тим ряснішим буде врожай на родинній ниві, чим спритніше скочить – тим здоровішим буде. Якщо ж упаде під час стрибка – трапиться нещастя впродовж року, зачепить ногою дрова – накличе в оселю нелад… Коли ж юнак разом із дівчиною перестрибнуть багаття вдало, не зачеплять вогню, то неодмінно поберуться й житимуть щасливо. Зрозуміло, що цим іграм, в яких крім молоді могли брати участь чоловіки й молодиці, надавалося особливо важливого значення.

Традиційно на купальське свято сходилося все село – від дітей до літніх людей. Наймолодші також розпалювали невеличкі багаття або ж зносили на купу кропиву й перестрибували…

Непомітно надходила північ, поступово догоряли вогнища. Але перш ніж погасити їх, хлопці мали під супровід жалісливих пісень спалити чи втопити свого Купала (Купало – основна дійова особа обряду; лялька в зріст людини, виготовлена із соломи, що зовні нагадувала ідола. Досі ще нема чіткої думки щодо його походження):

Ой купався Іван та й у воду упав,

Було ж тобі, Іваночку, не купатися,

Зі старими бабами розпрощатися,

З молодими дівками цілуватися.

Залишки від вогню заливали водою, а вугілля і попіл розмітали навсібіч: вони вважалися чарівними амулетами. Якщо ж упирі, відьми чи вовкулаки (які теж у цю ніч збігалися на свої ігрища) щось дістануть з цього вогню, то можуть заподіяти людям зло. Дехто навіть брав попіл із собою у вузлик. Причому по дорозі додому не годилося “озиратися і думати про хвостатих нечестивців”.

В очищувальну силу вогню вірили й інші народи. До наших часів зберігся звичай розпалювати багаття і перестрибувати через нього перед святом Новруз Байрам, що також символізує поклоніння людини перед силами природи. Це свято (з фарсі “нов” – новий, “руз” – день) відзначають щороку 21 березня, на весняне рівнодення (за стародавнім сонячним календарем, цей день означає початок весни і початок нового року) мусульмани багатьох країн – Ірану, Азербайджану, Центральної Азії та ін. Однак історію цього свята пов’язують не з ісламом (воно виникло набагато раніше), а із зороастризмом, про що свідчить, зокрема, звичай розпалювати ритуальні вогнища – зороастрійці були вогнепоклонниками і вважали вогонь життєвою силою. Багаття розкладають в останню середу ввечері перед святом. За повір’ям, кожен має перестрибнути через багаття, вимовляючи при цьому: “Всі мої біди тобі, а твою радість – мені” (Sarılığım sənə, qırmızılığın mənə). Проте, на відміну від купальського звичаю, заливати водою вогонь не можна: в зороастрійській традиції вогонь вважався священною стихією і тому був недоторканним. Лише після того, як він погасне, хлопці й дівчата мають зібрати попіл і висипати його якнайдалі від дому. Це означає, що всі негаразди тих, хто перескочив через багаття, минули і більше не повернуться.

Джерела:
Степан Килимник. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні.

Василь Скуратівський. Дідух.

Ольга Максименко. Новруз – весняний новий рік (газета “Персонал Плюс”, березень 2007 р.).

Olqa Maksimenko. Sevinc ocağımız, ümid ocağımız.

Звучи, рідна мово

2008-08-07T20:00:17Z

Мово рідна, слово рідне...

Цікаво знати, що звичне для нас (і водночас магічне) словосполучення “рідна мова” білоруською перекладається як “матчына мова”, тобто мова матері. Подібний переклад цього словосполучення є і в інших мовах: німецькою – die Muttersprache, іспанською – lengua materna, казахською, кримськотатарською – ана тили, турецькою, азербайджанською – ana dili, туркменською – ene dili (але слово dil означає не лише “мова”, а й “язик”, а туркменське слово ene – і “мати”, і “бабуся”, тобто простежується тісніший зв’язок з мовою предків). А як писав Данте Аліг’єрі, “народною мовою ми називаємо ту, яку вивчаємо без жодних правил, наслідуючи годувальницю – матір”.

Кольори в тюркських мовах

2008-08-05T20:45:38Z

Про сприйняття кольорів різними народами

Валерій Сніжко, відомий дослідник в царині українознавства, розповідаючи про сприйняття кольорів різними народами світу, зазначав, що у половців зелений та синій колір передавався одним словом. Хочу додати, що половці були тюркськими племенами, а в сучасних тюркських мовах теж певною мірою збереглося таке бачення кольорів. У туркменській

gök означає “небо”, “синій”, “зелений”, хоч на означення зеленого кольору також вживається і yaşyl, gök önüm – “овочі, зелень”. В азербайджанській göy означає “небо” і “синій колір”, а в значенні “зеленого кольору” вживається у таких словосполученнях: göy istiot, göy bibər “зелений перець”, göy ot – “зелена трава”. Göyərti означає “зелень”, “рослинність”, “зелені овочі” (збірне поняття). Можливо, одне й те саме слово, що спершу означало два кольори – неба і трави, пов’язувалося із зародженням життя. Адже небо стає синім, коли сяє сонце (вночі ж небо чорне), а без сонця рослини існувати не можуть. Життя людини, в свою чергу, залежало від рослин. Порівняймо в українській мові - “життя” і “жито”.

Мудрість народів. Порівняння українських, російських, азербайджанських та англійських прислів'їв.

2008-07-19T14:45:15Z

Ольга Максименко

Одвічна мудрість батькового слова(На матеріалі українських, російських, англійських та азербайджанських прислів’їв і приказок)

Сприйняття світу, притаманне тому чи іншому етносу, його характер неодмінно знаходить своє відображення в особливостях його мови – як лексичних, так і синтаксичних, створюючи унікальну, неповторну для кожного народу мовну картину світу.

Прислів’я та приказки – це жанр усної народної творчості, що супроводжує людину з дня її народження і протягом усього життя. Вже в найдавніших своїх зразках прислів’я і приказки слугують виявом етнопсихологічних особливостей народу, його духовності, світогляду, способу мислення, ціннісних орієнтацій, історико-культурного та господарського досвіду. У прислів’ях і приказках віддзеркалюються спостережливість, допитливість, дотепність і творча сила народу, зафіксовані мовними засобами або у вигляді лаконічних настанов (“Як дбаєш, так і маєш”, “Вік живи – вік учись”), або образно, метафорично (“Яке коріння, таке й насіння”, “Бур’ян росте й без поливу”).

Ознайомлюючись з прислів’ями та приказками інших народів, людина не тільки розширює свій кругозір, але й немовби стає учасником діалогу культур, оскільки має можливість порівняти їх з прислів’ями свого рідного народу і визначити як спільні, так і відмінні риси менталітету різних етносів.

Аналізуючи зміст і сенс прислів’їв і приказок (на прикладі української, російської, азербайджанської та англійської мов), ми маємо змогу побачити багато спільних рис у філософському розумінні людського життя, у моральних орієнтирах і оцінках таких різних народів: це, перш за все, усвідомлення того, що життя є швидкоплинним, а час – незворотним. “Літа пливуть, як вода”, “Час не чекає”, “Уплыли годы, как вешние воды”, “Прожитого не пережить, а прошедшего не воротишь”, – кажуть нам українські та російські прислів’я. Немовби відлунням озиваються азербайджанські: “День, що минув, більше не повернеться” (Keçən gün ələ düşməz); “Сонце не торкнеться дня, що минає” (Ötən günə gün çatmaz). На недосяжність минулого звертають увагу і англійські прислів’я: “Ніхто не може перевести стрілки годинника назад” (Оnе саnnоt put back thе сlосk); “Вранішнє сонце цілий день не світить” (The morning sun never lasts a day); “Час, припливи і відпливи ні на кого не чекають” (Time and tide wait for no man).

Цікаво порівняти ставлення цих народів, сконцентроване в прислів’ях та приказках, до одвічних сфер людського буття – життя і смерті. Перш за все, тут чітко простежується віра в долю, в її неминучість, переконання в тому, що в житті все визначено наперед і людина неспроможна щось змінити. “Ніхто наперед не знає, що його в житті чекає” (You never know! You never can tell!), “Що має статися, те станеться” (What is fated to happen must happen), – так говориться в англійських прислів’ях. “Розраховуєш на щось – зважай на долю” (Sən saydığını say, gör fələk nə sayır), “З того, що має відбутися, виходу нема” (Olacağa çarə yoxdur), “Таким є наказ долі” (Fələyin əmri belədir), – відзначають азербайджанці. “Чему быть, того не миновать”, “Над кем стряслось, над тем и сбылось”, “Що судилося, того не об’їдеш”, – так сприймаються події в житті росіян і українців. Українці, до того ж, не позбавлені почуття гумору: “Якби знав, де впадеш, то й сіна підклав би”.

У свідомості обох слов’янських народів життєвий шлях уявляється як страждання й випробування: “Життя прожити – не поле перейти”, “Гіркий світ, а треба жити”, “Живу і світу не бачу”, “Життя так вчить, що на тілі синці лишаються”; “Век долог, всем полон”, “Веку мало, да горя много”, “Поживи с наше – увидишь еще краше”. Англійські прислів’я змальовують життя не в такому драматичному світлі, хоча й роблять акцент на труднощах: “Життя – не ложе з троянд” (Life is not a bed of roses); “Життя – це не лише ласощі й забави” (Life is not all cakes and ale / beer and skittles). В азербайджанських прислів’ях передусім наголошується на нерозривному зв’язку життєвого шляху кожної людини з її родиною, оточенням: “Ніхто в світі не живе своїм власним життям” (Dünyada heç kim təkcə öz ömrünü yaşamır), що є характерною рисою колективістської культури. А прислів’я “У серці кожного відкриваються двері в минуле й майбутнє” (Hər birimizin ürəyində keçmişə və gələcəyə açılan bir qapı vardır) є ілюстрацією крізьвікових стосунків між поколіннями, які змінюють одне одного, але назавжди залишаються серед нащадків зі своїми незабутніми словами й заповітами, почуттями й роздумами, пам’яттю і святинями.

Завершення життєвого шляху також уявляється різними народами дещо по-різному. Можна сказати, що українцям притаманне безпристрасне ставлення до смерті (“Помер ти сьогодні, а я завтра”, “Жалістю не допоможеш, коли смерть прийшла”), і навіть насмішкувато-іронічне: “Пішов на дно раків годувати”, “Не вмер Данило – болячка задавила”. В англійській мові подібні вирази відсутні. Смерть вважається неминучим явищем, з яким, так чи інакше, слід примиритися: “Перед смертю всі рівні” (Death is the grand leveller); “Смерть сплатить усі борги” (Death pays all debts); “Коли смерть прийде, їй не відмовиш” (Death when it comes wlll have no denial). Усвідомлення невідворотності смерті простежується і в російських прислів’ях (“От смерти не открестишься”, “Смерть не за горами, а за плечами”, “Двум смертям не быть, а одной не миновать”), і в азербайджанських: “Мертвий не оживе” (Ölən adam dirilməz), “Людина вмирає лише один раз” (Adam bir dəfə ölər), “Кожного покладуть у свою могилу” (Hər kəsi öz qəbrinə qoyacaqlar). Крім того, про людину, яка вмерла, кажуть, що вона змінила свій світ (dünyasını dəyişib), тобто відійшла в потойбічний світ, у існування якого неодмінно повинен вірити кожний мусульманин.

Придивімося трохи ближче до груп прислів’їв, присвячених таким важливим темам, як дружні, родинні та добросусідські стосунки, праця й достаток. Колективізм, товариськість, гостинність азербайджанців, усвідомлення цінності дружби і взаємодопомоги знаходять свій вияв у численних прислів’ях про товаришів, родичів, сусідів, гостей: “Вірний друг ніколи не стане чужим, навіть якщо не бачитиме тебе сто років” (Vəfalı dost yad olmaz, görməsə yüz il səni); “Заради друга не зважають ні на сніг, ні на хуртовину” (Dost yolunda boran olar, qar olar); “Справжній друг пізнається у скрутні часи” (Əsl dost yaman gündə tanınar); “Друзів і тисячі замало, ворога й одного багато” (Dost min isə azdır, düşmən bir isə çoxdur); “Будь-яка річ краща, коли нова, а друг – коли старий” (Hər şeyin təzəsi, dostun köhnəsi); “Хата без гостей – все одно що млин без води” (Qonaqsız ev susuz dəyirman kimidir); “Гість – світло оселі” (Qonaq evin nurudur); “Нехай зруйнується (впаде) той дім, в якому не буває гостей” (Qonağı gəlməyən qara evlər yıxılsa yey); “Якщо сусід хороший, то нащо паркан в саду?” (Qonşu qonşu olsa, bağ çəpəri neylər?); “Краще добрий сусіда, ніж поганий родич” (Yaxşı qonşu pis qohumdan yaxşıdır). В азербайджанських прислів’ях є й такі судження про сусідів та родичів, які не знайдеш у інших народів. Зокрема, турботливість, яка іноді може бути надмірною, обіграється у напівжартівливій формі: “Якщо сусід добрий, то й сліпа дівчина вийде заміж” (Qonşu qonşu olsa, kor qız ərə gedər), “Навіть якщо родич їстиме твоє м’ясо, він ніколи не викине твоїх кісток” (Qohum sənin ətini yesə də, sümüyünü atmaz) – тобто родичі можуть бути дуже надокучливими, але вони ніколи не полишать людину наодинці з її бідою. Особливості такого світосприйняття слід шукати не лише у побуті, звичаях і традиціях азербайджанців, а й у релігії, яку вони сповідують. Іслам приділяє особливу увагу міцним родинним зв’язкам, добрим стосункам між сусідами і родичами. “Робіть добро батькам, родичам, сиротам, біднякам, сусідам із числа ваших родичів і сусідам, які не є вашими родичами…”, – промовляє Священний Коран (сура “ен-Ніса” – “Жінки”, аят 36). Англійські прислів’я й приказки, навпаки, демонструють індивідуалізм, схильність до замкненості, дистанційованості, недоторканність приватного життя із значним послабленням родинних зв’язків: “Друзі крадуть твій час” (Friends are thieves of time); “Люби свого сусіда, але з-за високого тину” (Love your neighbour, yet pull not down your fence); “Коли між друзями паркан, то й дружба може бути вічною” (A hedge between keeps friendship green); “Постійному гостеві не раді” (A constant guest is never welcome); “Нехай весь світ похитається і дасть мені спокій в моєму дворі” (Let the world wag and take mine ease in mine inn). Водночас англійці надають важливого значення силі людського єднання, дружбі, згоді: “Разом ми вистоїмо, а нарізно – загинемо” (United we stay, divided we fall); “Розділений в собі будинок не зможе встояти” (A house divided against itself can't stand); “Друг у біді – справжній друг” (A friend in need is a friend indeed). Багато змістових паралелей про цінність дружби є і в російській, і в українській мовах: “Над друга старого нема в світі нікого”, “Як прийде туга – пізнаєш друга”, “Конь в езде, друг в нужде познается”, “Не имей сто рублей, а имей сто друзей”, “Друга ищи, а найдешь – береги”, “Старый друг лучше новых двух”.

Проте щира дружба несумісна з багатством. Гроші впливають на товариські стосунки, про що кажуть англійські прислів’я: “У кого повний гаманець, тому друзів не бракує” (He that has a full purse never wanted a friend); “Я мав друга, коли йому позичав, а коли спитав про борг, то він повівся зі мною неприязно” (When I lent I had a friend, when I asked he was unkind). Подібна до них і азербайджанська приказка: “Росли абрикоси в саду, і були привітання. Немає більше абрикосів, і де ж привітання?” (Bağda ərik var idi – salam əleyk var idi. Bağda ərik qurtardı – salam əleyk qurtardı), і російська: “Я богат, и друг мне рад. Где должок? А он – молчок”.

Взагалі-то, характеристики багатих і багатства помітно відрізняються у різних культурах. В українській, а ще більше в російській народній мові багаті люди наділені, як правило, негативними рисами: “Богатый совести не купит, а свою сгубит”, “Пусти душу в ад – будешь богат”, оскільки християнське віровчення осуджує багатство (згадаймо відомий вислів: “Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти в Царство Боже”). Простежується також і заздрість до більш забезпечених людей: “Сусід спати не дає – добре живе”, “Господи! Убей того до смерти, кто лучше нас живет!”. В англійській мові негативні вислови про багатство нечисленні, навпаки, є прислів’я, що пов’язують бідність з особистісною деградацією людини: “Порожній лантух рівно не стоїть” (An empty sack cannot stand upright); “Злидні зведуть людину з будь-ким” (Adversity makes strange bedfellows). Водночас наголошується на значущості грошей, можливостях, що відкриваються перед заможними людьми: “Гроші не пахнуть” (Money has no smell); “Гроші породжують гроші” (Money begets money); “Де багато, там буде ще більше” (Much will have more); “Золотий ключик відмикає всі двері” (A golden key opens every door). Разом із тим гроші не повинні мати владу над людиною – людина має ними розпоряджатися. У цьому слушно переконує нас прислів’я “Гроші – добрий слуга, але поганий господар” (Money is a good servant but a bad master). В азербайджанських прислів’ях не помітиш настільки неприхованих заздрощів до багатих, як у слов’янських народів. Зокрема, вислів “У багатого щодня свято” (Varlıya hər gün bayramdır) радше вказує на спосіб життя заможної людини. Водночас у цій культурі увага звертається на те, що багатство не є головним у житті людини, адже життя минає швидко: “Ніхто не візьме з собою багатства на той світ” (Heç kəs o dünyaya özü ilə mal-dövlət aparmır). Негативно оцінюється скупість, жадоба до грошей: “Гроші – корінь усіх поганих вчинків” (Bütün bəd əməllərin kökü puldur). Осуджується нечесно нажите: “Що приходить із шахрайством, піде з вітром” (Kələklə gələn, küləklə gedər).

Щодо ставлення до праці слід зазначити, що в російській культурі чесна праця і заможність майже не пов’язані між собою: “От трудов праведных не наживешь палат каменных”, “От работы не будешь богат, а будешь горбат”. Це можна пояснити історією країни – затяжним кріпацтвом, безправ’ям народу, а також примусовою колективізацією, внаслідок якої земля, по суті, стала “нічиєю”. Селяни не були зацікавленими в результатах своєї праці, тому й до роботи ставилися як до примусової необхідності: “Уродится – не уродится, а паши”, “На авось мужик и пашню пашет”. “Дело не медведь, в лес не уйдет”, “Без погулки день потеряешь, не воротишь, а работа всегда перед тобой”, “Ретивая лошадка недолго живет”. Українці ж частіше дивляться на працю як на джерело свого матеріального добробуту, успіху: “Хто дбає, той і має”, “Щоб лиха не знати, треба своїм плугом на своїй ниві орати”, “Хто хоче їсти, мусить з печі злізти”. В азербайджанських прислів’ях висміюється ледарство: “Не місив, не ліпив, а готового коржика знайшов” (Nə yoğurdum, nə yapdım, hazırca kökə tapdım), невправність: “У невмілого робітника інструменти винні” (Pis işçi aləti təqsirkar görər); шанується професіоналізм: “Майстра видно по роботі” (Usta işindən bəllidir), “Будь-яка робота легка в руках майстра” (Hər iş öz ustasının əlində asandır). Подібні вислови є і в російській мові: “Мастерство везде в почете”, “Дело мастера боится”, “Человек сыт одним хлебом, да не одним ремеслом”; і в українській: “Діло майстра величає”; і в англійській: “Поганий робітник завжди нарікає на інструменти” (A bad workman quarrels with his tools), “Умілі руки легко працюють” (Clever hands make light work). А такі прислів’я, як “Бездіяльний мозок – майстерня для диявола” (An idle brain is the devil’s workshop), “Ледарство – корінь усякого зла” (Idleness is the mother of all evil), “Нічого не роблячи, ми навчаємося злу” (By doing nothing we learn to do ill), “Лінивій вівці і від власної вовни важко” (A lazy sheep thinks its wool heavy), “Кіт у рукавичках миші не зловить” (A cat in gloves catches no mice) свідчать передусім про етнокультурну орієнтацію на дію. Ледарство, крутійство оцінюються вкрай негативно, а працьовитість, наполегливість вважаються найвищими чеснотами людини. Звичайно, всі ці прислів’я та приказки мають семантичні паралелі в російській і українській мовах: “Лень к добру не приставит”, “Труд человека кормит, а лень портит”, “Праздность – мать всех пороков”, “Злий набуток не йде на пожиток”, “Хто хоче їсти, мусить з печі злізти”.

Порівняльний аналіз прислів’їв і приказок різних народів дає змогу отримати чіткішу картину про риси національного характеру і менталітет різних народів. У майбутньому цікаво було б дослідити їх уявлення про добро і зло, правду і кривду, сміливість, обережність і боягузство, любов до рідної землі і багато іншого.

Використані джерела:

1. Даль В.И. Пословицы русского народа: Сборник. В 2-х т. – М.: Художественная литература, 1984.

2. Прислів’я та приказки шістьма мовами: близько 2200 одиниць / Уклав Г. Бігун. 2-е вид., випр. і доп. – К.: Тандем, 2003. – 320 с. – Укр., лат., нім., рос., англ., пол.

3. “Father’s Words” – Wisdom of the Ages / Compiled by Jala Garibova, Iraj Esfandiary, Imamali Gyozalov. – Azerbaijan International (4.3) Autumn 1996.

4. Quranı-Kərimin Azərbaycan dilinə olan tərcüməsi. ərəb dilindən Azərbaycan dilinə tərcümə edənlər Z.M. Bünyadov və V.M. Məmmədəliyəv.

Про етимологію слова "козак"

2008-07-19T14:20:16Z

Про походження слова "козак"

У книзі "Україна: Історія" Орест Субтельний зазначає, що тюркське за походженням слово "козак" означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни.

У цьому зв’язку варто згадати і про інші версії походження слова "козак".

Переважна більшість тюркологів вважають слово "козак" похідним від кореня дієслова qaz.

Пор.: давньотюркське qaz – "рити, копати", qazyan – "здобути, надбати", qazyanc –"надбання, прибуток, зиск, заробіток" (Древнетюркский словарь, 1969); середньотюркське (чагатайське) qaz – "блукати", казахське, кримськотатарське, турецьке, азербайджанське qaz – "копати", чагатайське, кримськотатарське qazaq – "людина вільна, незалежна, шукач пригод, бурлака; звитяжна людина, вправний вершник; неодружений чоловік", також чагатайське qazaq – "чинити розбій", qazaqana – "те, що властиве вільному степовику", qazaqсі – "розбійник", qazaqlyq – "пригода, мандри", qazaqlug – "ватажок розбійників", телеутське qazra – "конокрадство", qazracy – "викрадач худоби", qazran – "сваритися"; а також турецьке kazak – "чоловік, що повністю владарює над жінкою", "чоловік-деспот" (Турецко-русский словарь); опріч цього, кумицьке (заст.) qazaq – "наймит, слуга", також "зброєносець при феодалі", "дружинник".

Цікаві свідчення дає ногайська мова:

"Ногайці всіх воєнних людей своєї орди називали козаками"; і, крім цього: "Козаком у ногайців називалася людина, що пішла зі своєї батьківщини на заробітки".

У грамоті кінця XIV ст. слово козак у значенні "наймит" зареєстровано на півночі Росії: "...да слуга монастирьской казак".

У мовах кавказьких народів термін "козак" має подібні значення: осетинське qazaq – "воїн-найманець, найманий робітник", також qazajraq – "кріпак", мегрельськe qazaxi – "селянин", "герой, молодець", даргинське qazaq – "слуга".

Деякі тюркологи вважають, що тюркське qaraq ("утікач, бурлака, злодій") є фонетичним варіантом слова qazaq.

Слово "козак" вперше засвідчується в кипчацько-арабському словнику 1345 року: qazaq – "сам, самотній", а вдруге – в словнику XIV ст. з території мамлюцького Єгипту: qazaq basly – "неодружений".

У козацькій лексиці, серед іншого, можна знайти ще й такі тюркізми:

кош, бунчук, кантаржій, отаман, осавул, джура, сагайдак, табір, жупан…

Використані джерела: праця Григорія Халимоненка “Інститут козацтва: тюркського й українського”.